Кат

Здираю шкіру – кістка за кісткою,
Збираю сірість собі під нігті;
Безмежна сухість середньовіччя
Гниє та має пожовклий присмак.

А я маю пусте обличчя
З глибоким схилом та східним вітром.
Сьогодні зранку нестерпно зимно,
Сьогодні знову бракує кисню.

І ти ще раз одягнеш біле,
Все ніби чесно та ненавмисно.
Завариш каву мені між ділом
Та дуже гучно закриєш вікна.

Немов шпиляки у домовину,
Як кат німотний на гільйотині
Жалю не маєш, не маєш віри:
Була людина – нема людини.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

eighteen − five =