Кінофестивалі для чайників. Обережно. Викликає залежність

Кінофестивалі для чайників. Обережно. Викликає залежність

Вже п’ять років поспіль лютий для мене асоціюється лише з однією подією, а саме з Берлінським кінофестивалем. Саме з Берлінале почалася, власно, моя кінолихоманка. Лихоманка в прямому сенсі слова, тому що на відміну від інших фестивалів, тут все відбувається в зимному місяці, а для того, щоб отримати довгоочікувані квитки, треба простояти не одну годину в чергах. Але все за порядком.

Якщо Ви також починаєте рік з кінооглядів, маєте величезні списки „must watch“, знаєте напам’ять діалоги з улюблених стрічок, а в кінотеатри ходите частіше ніж в бари, то скоріш за все, ви теж завзятий кіноман і теж не можете уявити свого життя без кіно. І якщо Ви до цього часу ще не потрапили до жодного кінофестивалю, але мрієте про це — цей матеріал буде для Вас корисним, але попереджаю, кінофестивалі викликають залежність.

Оскільки кінофестивалів на сьогодні розплодилося чимало, серйозні експерти з Міжнародної федерації асоціації кінопродюсерів FIAPF (Fédération Internationale des Associations de Producteurs de Films), ведуть список „акредитованих фестивалів“ – поняття „фестивалі класу А“ походить саме від цього. До зіркових „конкурсних“ фестивалів FIAPF належать кінофестивалі в наступних 15-ти містах: Берлін, Канни, Локарно, Гоа, Каїр,Карлови Вари, Мар дель Плата, Монреаль, Москва, Сан-Себаст’ян, Шанхай, Таллінн, Токіо,Венеція, Варшава.

Моєю давньою мрією було потрапити в один рік одразу на три найпрестижніших фестивалі Європи — Берлінале, Канни та Венеція, і минулого року мені це вдалося.
Отже, мої особисті враження та лайфхаки з цього приводу.

Берлінале — одна з найочікуваніших подій кіноспільноти. Зі всього світу сюди з‘їжджаються кожен рік близько півмільйона гостей, що робить його найвідвідуванішим кінофестивалем світу. В чергах в кінокаси можна почути безліч різноманітних мов і обговорити усі новини світового кінематографа. І саме в цьому увесь шарм Берлінале, фокус якого полягає не на комерційному кіно, а на кіно з соціальним підтекстом. Фестиваль якнайкраще віддзеркалює найгостріші суспільні проблеми — чи то #metoo-дебати, чи війни,чи екологічні катастрофи, чи дискримінація. До речі, цього року тут встановлено рекорд – 41% картин-номінантів знято режисерами-жінками. Для зрівняння: в Каннах минулого року жінки представили 14% фільмів, а у Венеції — лише 5%. „Дискусії минулого року відкрили нам очі, ми почали приймати більш різноманітні рішення. Але ми б ніколи не номінували стільки жінок, якщо б фільми були поганими“, – наголосив на цьогорічній пресконференції директор Берлінале Дітер Косслік (www.faz.de).

Отже, що потрібно, щоб потрапити на Берлінський кінофестиваль?
Берлінале — відкритий для всіх, і тому потік гостей цілком зрозумілий. Але забудьте про придбані заздалегідь онлайн квитки — цей номер тут не працює. Після 3-х секунд включення онлайн-продажів, які, до речі, розпочинаються за декілька днів до відкриття фестивалю, квитки вже всі розкуплені. А тому лайфхак номер один — запасаймося термосами, рукавичками та теплим взуттям та прямуємо до кас. В місті працюють чотири каси з перепродажами, де можна придбати квитки на наступні дні фестивалю, звісно, якщо пощастить. Щастить рідко, але дива теж трапляються. Взагалі, полювання на Берлінале-квитки — це ще той азарт!

Найреальніше отримати квитки за декілька годин до сеансу, коли всю решту звільнившихся квитків вкидають в каси кінотеатрів, де їх безпосередньо покажуть. Але варто прийти набагато раніше відкриття кас, і тоді – це майже стовідсотковий успіх. На одну особу видають максимум два квитки і платити можна тільки готівкою!!!

Що стосується червоної доріжки, тут теж все просто, просто та холодно. Хто прийшов першим, той стоїть в перших рядах, щоб побачити зірок, сфоткатися з ними, обнятися чи взяти автограф. Не всі зірки приїжджають в перший день, більшість — саме в день прем’єр,які розкидані в перший тиждень фестивалю. В перший день відкриття приїжджають за правилом журі, творча команда фільму, який відкриває фестиваль, ну і якщо пощастить, ще якісь „зальотні“ таланти. Всі церемонії також транслюються лайф поруч з Берлінале Палац— в Sony Centre. Дрес-код тут досить демократичний у порівнянні з Каннами чи Венецією. Простіше сказати — його немає. Ну бо навряд чи хто відважиться в лютому прийти сюди в шортах та капцях, але навіть якщо і так — в Берліні цим теж нікого не здивуєш.

 

Чому ж варто приїжджати до столиці Німеччині наприкінці зими? Та тому що тільки невелика кількість фільмів фестивалю виходить потім у світовий прокат, на то воно й некомерційне кіно. Некомерційне, справжнє, художнє та не дуже — тут вже спрацьовує суб’єктивний фактор. Але кожен кіноман знайде тут саме для себе щось особливе обов’язково. Бо на відміну від Каннського „колеги“, Берлінале орієнтується на а)геополітику — а тому приділяє увагу тому, щоб у програмі були представлені фільми зі всього світу; б) на соціальне кіно „не для всіх“ – для якого тут навіть вигадали новий жанр – „прогресивна драма“.

Окрім головного конкурсу тут також працюють інші програми, до яких можна потрапити навіть режисерам-початківцям, наприклад: „Панорама“ (міжнародне артхаусне кіно), „Форум“ (експериментальне кіно), „Покоління“ (дитяче та юнацьке кіно), Berlinale Shorts (короткий метр). І іноді там можна натрапити на справжні кіношедеври!

Канни — найгламурніший фестиваль Європи та усього світу, який проходить у травні.Найгламурніший та найавторитетніший (ну бо, гламур має мати виправдання). Потрапити режисерам сюди не так вже й легко, але як і в Берлінале тут також окрім головної програми є низка додаткових: „Особливий погляд“ (саме в цій секції, до речі, отримав нагороду Сергій Лозниця у 2018 році за стрічку „Донбас“), „Сінефондасьон“ (студентське кіно), конкурс короткого метру та „Двотижневик режисерів“. Показів тут у порівнянні з Берліном (приблизно 400 фільмів в програмі) набагато менше, проте, штучних частин тіла —набагато більше.

Але потрапити до Канн важко не тільки режисерам, а і глядачам, оскільки це закритий„міжсобойчик“. Себто, квитків у касах немає, як власно і кас. Існують тільки запрошення та так звані „білі квитки“ – коли тебе через статусність пропускають будь куди.

Перед показами тут можна побачити велику кількість людей з різноманітними плакатами,які готові на багато чого, щоб отримати чи виклянчити перепуски на перегляди. Бо славнозвісний „Палє“ (Palais des Festivals) на лазурному узбережжі не може не притягувати.В Каннах, на відміну від інших фестивалів, діє дрес-код, і на вечірні покази ви не можете припертися в casual та кросівках. Вас просто не пропустять. Black-tie і все таке.

Тому лайфхаків в мене не буде. Якщо Ви не маєте ніякого відношення до кіноіндустрії, то скоріш за все, потрапити на перегляди фільмів вам не вдасться.
Окрім кіносеансів тут також влаштовуються гламурні вечірки, типу „в рамках фестивалю“,але як Ви розумієте, потрапити на круїзний лайнер з Кім Кардаш’ян може також не кожний,та, якщо чесно, не кожний має те за мету. Україна, до речі, також влаштовує тут свою вечірку, яка не залишається поза увагою зацікавлених осіб.

Венеціанський кінофестиваль — найстаріший у світі, і був заснований в 1932-му році як кінематографічна частина Венеційського бієнале.
Фестиваль проводиться в кінці серпня на острові Лідо з не менш мальовничими (ніж на Лазурному узбережжі) видами на Венеціанську лагуну Адріатики. Гламуру тут теж вистачає, але пафосу набагато менше. А ще… Спекотне італійське сонце, дешевий чи безкоштовний аперол, неймовірно вродливі італійці та досить безпроблемне придбання квитків. Так, цей фестиваль, як і Берлінале, цілком відкритий для гостей. Квитки цілком можливо купити онлайн або в касах навіть за день чи в той самий день показу.Пояснюється це, на жаль, тим, що ажіотажу до Венеціанського фестивалю суттєво менше,ніж до його „молодших братів“. Хоча Венеціанський Лев і досі вважається авторитетною та престижною нагородою. Чому ж менше ажіотажу?

По-перше, фестиваль проводиться не в самій Венеції, а поблизу, на острові Лідо, і добиратися сюди трохи проблематично — водні кораблики дещо коштують, а жити на самому острові теж не варіант — досить обмежена кількість готелів, і знову ж таки ціни. Ми жили в місті і їздили поромом, на який витратили більше грошей, ніж на кіно-квитки. Окрім цього, Венеція збігається по датах з фестивалем в Торонто, який на сьогодні все більше привертає увагу журналістів та професіоналів кіноіндустрії.

Проте, не зважаючи на це, я прекрасно провела тут час. Без берлінської метушні, а як і все в Італії — не поспішаючи. Спокійно замовила квитки: дещо онлайн, дещо в касах. На відміну від Берліна, усі кінотеатри тут розташовані компактно і все поруч. Дрес-код теж набагато лояльніший ніж в Каннах. Хоча тут неможливо не хотіти виглядати гарно — блискучі помости Венеції зроблені для витончених підборів та гарних суконьок.

Стосовно програми тут теж все трохи лояльніше — без комерційного кіно зіркових голлівудських режисерів тут не обходиться, проте, і для авторського теж знаходиться місце. Окрім головного конкурсу теж існують декілька секцій — Горизонти (Orizzonti), конкурс короткого метра (Corto Cortissimo), позаконкурсні покази, міжнародний тиждень критики (Settimana Internazionale della Critica) та конкурс авторського кіно (Giornate degli Autori). Ввечері між або після показів тут можна також чудово провести час,насолоджуючись прохолодним вином та прекрасним видом на узбережжя. Проте, розклад поромів треба мати в кишені, аби вчасно повернутися додому. До речі, якщо хочете побачити нормально Венецію, то ніч для цього — найкраща пора доби, оскільки тільки вночі місто позбавлено шалених натовпів туристів.

На цьому поки в мене все. Проте, в моєму списку стоїть ще декілька європейських кіноподій, для того, щоб завершити колекцію.

Ітоги 2018

Можна сміливо сказати, що 2018-й був переломним роком. Сталося багато подій, які суттєво змінили моє життя та надали абсолютно новий вектор його подальшого розвитку.
Спочатку кількісні показники, які просто цікаво собі відмітити:

1. Було відвідано 12 нових міст та 3 нових країни, ну і ще безліч не нових, але не менш приємних. Найбільш вразили Венеція та Будапешт.
2. Було прочитано 26 нових книг, і хоча до запланових 50-ти мені не вистачило часу, проте це вже більше, ніж рік потому. Найбільше вразили “Земля загублених” Калитко, “Довгі часи” Рафєєнко, “До самих кінчиків” Паланіка, “Таємна історія Біллі Міллігана”, “Антена” Жадана.
3. Продивилася більше ніж 60 фільмів (а може й навіть більш ніж 100, бо занотувати все не вдалося). Найбільш запам’яталися “Щасливий Принц” Руперта Еверетта, “Міф” Леоніда Кантера та Івана Яснія, “Секретне досьє” Спілберга, “Нелюбов” Звягенцева, “Naked” Ярона Шані, “Суспірія” Гуаданіно, “Дім, який побудував Джек” ( все ж таки люблю я цього скаженого данця) та “Богемська Рапсодія” Сінгера.
4. Написала більш ніж 30 віршів, більш ніж 10 статей, і розпочала писати коротку прозу.
5. Намалювала більш ніж 25 картин та хустинок і зробила безліч хендмейду.
6. Пережила 3,5 футбольних виїздів.

Тепер про те, що не можна порахувати.
1. Відвідала дві літшколи, закохуючись кожен раз з новою силою в Карпати.
2. Відвідала музичний фестиваль “Бандерштат”, зрозуміла що “абсолютне щастя” – це скаженіти під дощем під “Жадана з собаками”.
3. Відвідала всі три головних кінофестивалі за рік (маленькі мрії здійснюються) – Берлінале-Канни-Венеція. І ще “Молодість” у Києві! Проте, все ніяк не напишу велику статтю зі всіма лайфхаками про це, але напишу, обіцяю сама собі.
4. Відвідала такі книжкові ярмарки як Лейпцизький, Франкфуртський та Арсенал (і щось мені підказує, що їх в моєму житті буде ще безліч).
5. Разом із My Sis in every Crime та нашою крутою командою ми видали 4 видання журналу Gelblau, представили його на книжкових ярмарках, знайшли багато талановитих авторів та ілюстраторів, ну і тут далі буде)
6. Нашою організацією було проведено “Перші українські Кінодні” в місті Штутгарт, а окрім того виставка та майстер-класи Петриківки в Німеччині, покази в рамках “Відкритої Ночі”; ми взяли участь у двох Фестивалях Культур в нашому місті і наліпили з цього приводу велику кількість вареничків. І ще допомогли організувати вже Другий Кубок Діаспори!!! Дякую усім моїм крутим однодумцям!
7. Разом з українцями з Карлсруе стали учасниками виставки “Революція” в місті Карлсруе.
8. Остаточно перейшла на самостійний фріланс, і вирішила, що більше ніколи не буду працювати ні на якому Unternehmen. Незалежність – то є наше все!
9. Стала частиною проекту Sashkaproject, аби просувати українських дизайнерів в Німеччині.
10. Стала лауреатом книжкового конкурсу “Смолоскип”.
11. Відбулася перша персональна арт-виставка у місті Донауворт (Баварія), в рамках якої мої малюночки проектувались на фасади міських будівель.
12. Наприкінці року ми з друзями знову зробили різдвяну акцію для дітлахів з дитячого будинку в Харкові.

І головне!

13. Збулася моя найбільша мрія…
В яку я досі не можу до кінця повірити…
Але в яку повірило одне київське видавництво…
Дякую всім, хто в мене вірив, хто мене підримував, всім моїм друзям – ваша підтримка – для мене все!

Намагалася вірити в Бога

Намагалася вірити в Бога

Намагалася вірити в Бога,
В вічного, доброго та справедливого,
Але якось у нас все не склалося:
Не зійшлися наші дороги.

Намагалася вірити в себе,
Незалежну, нестримну та чесну,
Тільки все навкруги розламалося:
Руки, ноги, буття, самовпевненість.

І в любов намагалася вірити –
Справжню, щиру, чуттєву, пристрасну.
Як і Бог, не існує така вона
У житті. Лише в фільмах і книжках.

Тільки в ки́рпу лишається вірити,
Безперечність єдину у світі.
З нею в мене немає сумнівів,
Бо вона і є сама вічність.

05.07.2018 (с)

Ми були всі звичайними колись

Ми були всі звичайними колись

Ми бу́ли всі звичайними колись,
Давно, коли палили потайки за гаражами,
Коли лежали на Азові горілиць
З засмаглими немов вугілля голосами.

Коли стриба́ли по разйобаним будівлям,
Вдихаючи індустріальну млість
І лускаючи сонячне насіння, –
Це все було, це все було колись.

У мене бу́ли довгі русі коси,
Й коліна збиті завжди в темну кров.
Але давно обрізала волосся,
І в кров запечено тепер усе нутро.

Немає більше наших гаражів,
Не стрибають усі, хто більш не з нами.
Ми всі перетворились на мерців
З райобаними внутрішніми швами.

17.06.2018

————

Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити мости?
А фаренгейтів скільки?
Скільки потрібно води,
Літрів, галонів, бу́шелів,
Щоб загасити листи
З лисими голими буквами?
Скільки потрібно долонь,
Щоб вгомонити біль
Хибних крихких світів.
Скільки, скажіть, обійм
Вистачить нам усім?
Скільки потрібно миль,
Щоб скоротити любов?
А сантиметрів скільки?
Наш особистий крок
Рушити мусить на зустріч,
Тільки на зустріч і далі
Щоб наші кати програли.
Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити ду́шу?
А фаренгейтів скільки?
Скільки людей це зворушить?
Скільки зворушити слід би,
Щоб припинити цю дурість
Марних смертей безглуздя,
Добрих сердець безвихідь,
Безперспективність людства.

Ми були рідними

Де ж ти брате? Ми були рідними…
Ра́зом дивилися фільми до ранку,
Ра́зом ховалися від злого вітчиму,
В морі одному купалися влітку,
Дихали нашим донецьким повітрям
Індустріальним і не прозорим,
Разом кричали „Шахтар – чемпіон!“,
Ти навіть більше, Її цінував,
Щиро за збірну її вболівав,
Брате, ми рідними були колись,
Потім прийшов чотирнадцятий рік,
Швидко змінилось все навкруги,
Місто шкварчало від танкових смуг,
Градів й нещадних, загарбницьких рук,
Море, в якому купалися влітку
Стало порожнім відлюдненим свідком
Диких подій, чуєш братику мій?
Наш стадіон замість гімну та „Го-о-о-л“
Чув гвалт снарядів та рев з похорон,
Там, де дивились ми фільми до ранку,
Вибило все – від дверей до фіранки,
В попелі фото, де ми – ще родина,
Нас розірвало не тільки в світлині:
В тебе в руках майорів триколор,
В мене у вухах грав гімн АТО,
В тебе з‘явилися інші слова,
Інша країна, інше буття,
Інші розмови, інші думки,
В мене – лише позивні й блокпости,
Теж нові друзі, і нові брати,
Ті, що не спали, по́ки спав ти,
Ті, що вмирали, по́ки жив ти,
Ті, що не мали того, що мав ти,
Ті, що вбивали, таких як ти…

Мрійливо й забарвлено
У фарби привабливі
Ми йшли понад містом,
Де кірхи хрестами
Кохалися з вітром,
Де жваво стихія
Жбурляє в повітря
Шматками великими
Й сильними
Сіль.
І чайки прожерливі,
Жирні й нахабні
Літали над хвилями,
Плакали крилами,
Чорними й білими,
„Тихо!“ – Кричали ми,
Бігли за птахами
Якось незграбними,
Якось
без мрій.

Мокрими кроками
Гінко потоками
З хворими скронями
Й трохи долонями
Чую твій спокій,
І цю волездатність
Не мати прекрасне,
Не бачити вчасно
Всю самість
мене,
І мою пуповину,
Що з‘єднує стрімко
Цей світ і той світ,
Мій власний Захід
Та, власно, мій Схід.
Мій денний простір
Та простір вночі,
Не бачиш ти!
Не чуєш ти!

Жбурляє вітер в порожніх віях,
Скидає попіл незграбних літер
В несамовиту холодну прірву
Бажань людських, прости́х, не вжитих.

Клекоче море в своїй пустелі,
Вбирає шепіт чужих історій
В окремий цвинтар невдах-поетів,
Щоб спочивали без сліз та болю.

Регоче підлий пузатий місяць,
Схиляє довгі пожовклі руки
До полонини, щоб потопити
Оману й привидів щоб позбутись.

Бринить шаленство в прозорій скро́ні,
Лоскоче ребра. Гризе долоні.
Юродство має вологий подих.
Юродство має червоний колір.

Кат

Здираю шкіру – кістка за кісткою,
Збираю сірість собі під нігті;
Безмежна сухість середньовіччя
Гниє та має пожовклий присмак.

А я маю пусте обличчя
З глибоким схилом та східним вітром.
Сьогодні зранку нестерпно зимно,
Сьогодні знову бракує кисню.

І ти ще раз одягнеш біле,
Все ніби чесно та ненавмисно.
Завариш каву мені між ділом
Та дуже гучно закриєш вікна.

Немов шпиляки у домовину,
Як кат німотний на гільйотині
Жалю не маєш, не маєш віри:
Була людина – нема людини.