Хочу вмитися твоїми водами

Хочу вмитися твоїми водами

Хочу вмитися твоїми водами
Вкритись твоїми дорогами
Віддзеркалитися поглядами
Та розтанути передмовами

Не звертати уваги на колії
Що схрестилися непередбачено
Ще нічого не втрачено!
Ще нічого не втрачено!
Ще нічого не втрачено!

Хочу викричати твої дотики
Вистогнати недоречності
Випустити чорних голубів
Що вкривають наші секретності

Хочу випити твої станції
З їх химерними голосіннями
Попроси мене
Попроси мене
Не питай не тримай
Попроси мене

Від тебе розпочався вимір
Відтепер маю іншу вічність
Хочу втонути в твоїй гідності
Хочу виплисти
Хочу виплисти
Хочу виплисти

09.02.2020

За нашими порогами

За нашими порогами

За нашими порогами — циклічність,
Оголені спотворені пустоти,
Стривожені обличчя на кордоні,
Думки, що ріжуть нашу пересічність,
І наші недоречні,
але такі природні побажання.
Свобода інколи лунає немов вирок, —
За нами неможливість нез‘єднання.
Ти вибачай, якщо мою сумлінну совість
Торкають інколи звичайні запитання.
Всю турбулентну дійсність в своїй прозі
Опишуть інші. Дихай в мої скроні,
запалені, приречені ковтати
чужі історії із присмаками втрати
та нещасливими кінцівками.
Вночі
я мушу теж
із ними виживати,
Бо за порогами — незрозуміла вічність:
«А що, якщо ніколи не настане,
І як, якщо не буде протидії,
І сірників для остаточного
Зняття останнього кордону».
Невизнана провина.
Біль та зморшки.
Невизнані столиці тих світів,
Які заборонили нам тримати
Свої вибагливі взірці
В спотворених руках, роках та тілі.
Кричи, моя надія, і надалі,
Кричи, ми поруч.
Тримай нас разом, в купі, біля себе
Нам стільки треба ще,
Щоб знищити пульпіт,
Який з‘їдає обезкрилені дерева.
Твоя похмура цільна сивина,
Твої невтомні життєствердні рухи,
Все те, у чому досі певна я.
Все те, у що і досі вірять люди.
12-01-2020

В моєму наплічнику

В моєму наплічнику

В моєму наплічнику — все, що врятує:
Є сіль і вода, цигарки та вино,
Вірші про свободу, вірші про сумлінність,
Вірші про надію, вірші про любов.

Є дещо згадати,
Є дещо про море,
Є дещо про співи лелек над лиманом, —
Над тим, що в Азові прикинувся п‘яним
Безмежно рожевим м‘яким будяком.

Є дещо про гори,
Зелені й не дуже,
(Я встигла в усіх них в свій час зазирнути),
Є дещо про шахти, про схили, про вроду,
Про рідну оселю, твою та мою.

Є дещо про морок,
Кровавий та чорний
(Я теж там була, ти там був не один).
Залишився навіть той галас, той сморід
У слоїку у потаємному гаманці.

Є дещо про вічне,
Про тих, хто не з нами
(Чи ти тут один, хто своїх хоронив)
Відкрий й зазирни й той — перший справа —
Там пісні з останніх братерських листів.

Є дещо про мову, —
Зібрання палючих
Священних та виважених словників,
І вже 29 запасок незламних,
Й попереду безліч пекучих років.

В моєму наплічнику знайдеш опору,
І рухи наступних усіх поколінь,
І дещо важливе, вино знайдеш й воду,
І те, що ти дуже давно загубив.

26-03-2020

В ній залишилося так мало

В ній залишилося так мало

В ній залишилося так мало її колишньої –
не скуйовдженої трагедіями останніх днів,
які б краще залишились непрочитаними книжками,
ніж прочитаними повістками для її братів.

В ній залишилось так мало того дитячого,
що робило її легкою та прозорою.
Відіпрати можна майже все
окрім
спогадів
та запеклої крові на рукаві.

Вона не прагнула. Так просто сталося.
Вона сталася. Несподівано.
Ще вчора була вона звичайним підлітком.
Сьогодні – його опорою невідривною.

Вона не вчить вищі матерії,
не знається на юрисдикції чи економіці.
Вона просто мовчить
і робить ін‘єкції,
які не знеболюють
фантомні болі.

Вона знає все про контузію,
про те як спати з тим,
хто ніколи не спить,
знає про вартість протезів,
і скільки сьогодні треба
змінити бинтів.

Якщо зазирнути в її обличчя,
подивитися в її запалені очі,
хочеться запитати,
чого вона в цю саму хвилину хоче.

Механічно збирає волосся
без натяків і призначень
вона іноді йде в дальню кімнату
і наодинці плаче.

08.05.2019 (с)

В палітрі безкрилих людей

В палітрі безкрилих людей

В палітрі безкрилих людей
Немає прозорої фарби,
Немає шалених ідей,
Немає занедбаних справ,
Немає безсонних ночей
В житті безкрилих людей.
Безкрилі люди як дім,
В якому немає вікон;
Вони програмують життя
І оптимізують мрії.
Шляхи безкрилих людей
Не мають таємних порогів,
Біжать прямісінько й рівно
До такого ж прямого гробу.
Безкрилі чоловіки
Й безкрилі аморфні жінки́
Ви ж маєте наче все,
Ви ж знаєте наче все, –
То йдіть собі, куди йшли.
Безкрилі обрубки життя,
Токсична безликість у діях
Суворо щочетверга
Робить щодалі безкрилих.
Не хочу зізнатися дійсності,
І знати на неї не хочеться.
Не стигнуть криштальні тлумачення
В серцях цього покоління.
Не знати того, що сталося,
Не вірити в те, що бачила.
Лишається тільки пробачити
Свої утопічні видіння.
Які ідеали є вірні?
Мої безкінечно руйнуються
запекло болюче колючими
не злими, коли наче мирні,
Безкрилими та плюючими.

06.05.2019 (с)

Не затримуйте чергу

Не затримуйте чергу

Не затримуйте чергу, йдіть куди йшли,
З плакатами нових своїх святих.
Йдіть по кістках, йдіть по змерзлій навіки землі,
Ховайте своїх щурів, як ми ховали синів.
Хтось нещадно вбиває цвяхи,
Хтось, не соромлячись, їх подає,
Дехто не знає, навіщо їм взагалі
Ті закони людські,
Якщо на столі
що пити і жерти є.
Дехто плюнув на все і просто пішов собі далі,
Боронити від натовпу свої власні священні Граалі.
Тут вже як не крути, в кожного правда своя,
І комусь та правда отруює надто чесне життя.
А дехто просто втомився від безглуздя своїх братів,
Від байдужості й неможливості подолати своїх чортів,
Від нестерпного смороду в себе в дворі
Не втомилися лише ті, хто не звик самотужки йти.
В кожного з нас різні шляхи,
і свої власні скрижалі,
В свої я вірю до смерті.
І віритиму надалі.
29.04.2019 (с)

В незаповненому вагоні

В незаповненому вагоні

В незаповненому вагоні ми шукаємо вільні місця
біля вікон, щоб було зручно покласти порожній рюкзак,
зануритися в свою суть, відторгнутися від пасажирів,
налаштувати свої
непопсові
радіохвилі.

Інтровертне життя по вагонах,
ми жартуємо краще в чатах,
ми кохаємо навіть в мережі
в спеціальних онлайн альманахах.

Інтровертне суспільство вночі
засипає в сумнівних лінках
в безперервному передчутті
загубитися вкрай в вебсторінках,
що система зависне, що пароль ненадійний,
що ми більше не відчуватиме
як це просто нічого не діяти;
як це просто сидіти на підвіконні,
хто з цигаркою, хто проти паління,
І насолоджуватися,
Насолоджуватися,
Насолоджуватися
Звичайним
Людським
Хотінням.
05.04.2019 (c)

Досить патосу в білих віршах

Досить патосу в білих віршах

Досить патосу в білих віршах.
Хтось цінує завзятість, хтось – просто весну.
В перемерзлих з минулих років серцях
Тане крига. Ллється майбутнє.
Тут немає складних алюзій,
Бо сучасні поети – теж люди.
І виходять із дому сьогодні не в ніч,
Бо нарешті скінчився лютий.
І начхати сьогодні, власне, сьогодні
На те, що порепані скроні,
На те, що прокурений подих,
На те, що ще вранці хотілось здерти
Шпалери в останній кімнаті.
Начхати на це, начхати.
Головне, що на кухні вже вариться кава
Мені – з молоком, а тобі – трошки з цукром.
Головне, що в шухляді
Поряд з ключем –
Квиток зворотній присутній.

10.03.2019 (с)

Нерухомість

Нерухомість

Нерухомість – це дуже холодно,
Як невизнаність б’є у скроні.
Неспроможність знайти долоні
під важкою грудневою ковдрою
ще не привід ламати руки.
Десь на вулиці ллє депресія,
Краще вдома відсидіти зиму
з рівнем спліна недопустимим
й тиском кислої антипоезії
Відшукати тих рук маршрути.
5.12.2018

П’ять років

П’ять років

П’ять років – це зовсім початок життя.
Перші кроки невпевнені, перші нестримані рухи.
Перші ліки, і не по-дитячому хибні страхи,
І стільки нових ворожих пекельних звуків.

Перші звички, які виростають у наші сліди.
Вперше вдарився боляче, вперше батько сказав „терпи“,
Вперше висловив те, що ще два роки тому
сказати не міг, –
Вперше мамі сказав „люблю“, вперше це повторив.

П’ять років – це фрагментарність сучасного забуття.
Це безліч тих, хто головного сказати не встиг.
П’ять років, власно, в мене,
власно, в нас з вами йде війна.
П’ять років вже йде, а скільки ще буде йти?

(с) 07/03/2019