В ній залишилося так мало

В ній залишилося так мало

В ній залишилося так мало її колишньої –
не скуйовдженої трагедіями останніх днів,
які б краще залишились непрочитаними книжками,
ніж прочитаними повістками для її братів.

В ній залишилось так мало того дитячого,
що робило її легкою та прозорою.
Відіпрати можна майже все
окрім
спогадів
та запеклої крові на рукаві.

Вона не прагнула. Так просто сталося.
Вона сталася. Несподівано.
Ще вчора була вона звичайним підлітком.
Сьогодні – його опорою невідривною.

Вона не вчить вищі матерії,
не знається на юрисдикції чи економіці.
Вона просто мовчить
і робить ін‘єкції,
які не знеболюють
фантомні болі.

Вона знає все про контузію,
про те як спати з тим,
хто ніколи не спить,
знає про вартість протезів,
і скільки сьогодні треба
змінити бинтів.

Якщо зазирнути в її обличчя,
подивитися в її запалені очі,
хочеться запитати,
чого вона в цю саму хвилину хоче.

Механічно збирає волосся
без натяків і призначень
вона іноді йде в дальню кімнату
і наодинці плаче.

08.05.2019 (с)

Не затримуйте чергу

Не затримуйте чергу

Не затримуйте чергу, йдіть куди йшли,
З плакатами нових своїх святих.
Йдіть по кістках, йдіть по змерзлій навіки землі,
Ховайте своїх щурів, як ми ховали синів.
Хтось нещадно вбиває цвяхи,
Хтось, не соромлячись, їх подає,
Дехто не знає, навіщо їм взагалі
Ті закони людські,
Якщо на столі
що пити і жерти є.
Дехто плюнув на все і просто пішов собі далі,
Боронити від натовпу свої власні священні Граалі.
Тут вже як не крути, в кожного правда своя,
І комусь та правда отруює надто чесне життя.
А дехто просто втомився від безглуздя своїх братів,
Від байдужості й неможливості подолати своїх чортів,
Від нестерпного смороду в себе в дворі
Не втомилися лише ті, хто не звик самотужки йти.
В кожного з нас різні шляхи,
і свої власні скрижалі,
В свої я вірю до смерті.
І віритиму надалі.
29.04.2019 (с)

Досить патосу в білих віршах

Досить патосу в білих віршах

Досить патосу в білих віршах.
Хтось цінує завзятість, хтось – просто весну.
В перемерзлих з минулих років серцях
Тане крига. Ллється майбутнє.
Тут немає складних алюзій,
Бо сучасні поети – теж люди.
І виходять із дому сьогодні не в ніч,
Бо нарешті скінчився лютий.
І начхати сьогодні, власне, сьогодні
На те, що порепані скроні,
На те, що прокурений подих,
На те, що ще вранці хотілось здерти
Шпалери в останній кімнаті.
Начхати на це, начхати.
Головне, що на кухні вже вариться кава
Мені – з молоком, а тобі – трошки з цукром.
Головне, що в шухляді
Поряд з ключем –
Квиток зворотній присутній.

10.03.2019 (с)

Нерухомість

Нерухомість

Нерухомість – це дуже холодно,
Як невизнаність б’є у скроні.
Неспроможність знайти долоні
під важкою грудневою ковдрою
ще не привід ламати руки.
Десь на вулиці ллє депресія,
Краще вдома відсидіти зиму
з рівнем спліна недопустимим
й тиском кислої антипоезії
Відшукати тих рук маршрути.
5.12.2018

П’ять років

П’ять років

П’ять років – це зовсім початок життя.
Перші кроки невпевнені, перші нестримані рухи.
Перші ліки, і не по-дитячому хибні страхи,
І стільки нових ворожих пекельних звуків.

Перші звички, які виростають у наші сліди.
Вперше вдарився боляче, вперше батько сказав „терпи“,
Вперше висловив те, що ще два роки тому
сказати не міг, –
Вперше мамі сказав „люблю“, вперше це повторив.

П’ять років – це фрагментарність сучасного забуття.
Це безліч тих, хто головного сказати не встиг.
П’ять років, власно, в мене,
власно, в нас з вами йде війна.
П’ять років вже йде, а скільки ще буде йти?

(с) 07/03/2019

Розтріскуєшся як папірус

Розтріскуєшся як папірус

Розтріскуєшся як папірус,
Транспарентний ламки́й альманах,
Проклятий зимовий вірус
Заховався в нейронних шляхах.

Ти не віриш, що буде легше
Світ – крихкий, і ми разом з ним.
Наші анорексичні плечі
Більшe не потребують рим.

Зачерпни нам надії в долоні
Грамів триста. І закам’яній!
Було надто замало любові
У минулому недожитті.

Що ховають в собі вагони

Що ховають в собі вагони

Що ховають в собі вагони метро?
Скільки нестерпної долі?
Скільки пісень? Скільки книжок?
Недочитаних сторінок,
Недописаних історій.

Що приховують зйомні квартири
У пошарпаних старих під‘їздах,
Ті, що пахнуть дешевим текстилем
Та холодним мінімалізмом,
Без двозначності й без фотографій,
В недоречних меблях в кімнатах
Скільки сохне скелетів у шафі,
Скільки капців та білих халатів?
Скільки тут підгоріло яєшень,
Скільки бу́ло таємних побачень?
Хто кого і за що не пробачив?
Хто зустрів кого й хто кого втратив?

Що ховають перони й вокзали,
Ті, що завжди відкриті й самотні,
І в яких найогидніша кава
З гострим присмаком безповороття?

Що ховаєш від себе сьогодні ти?
І твої надто втомлені очі,
І перше сиве волосся,
І цей знеможений погляд?
Про що кричить твоя втома?
Припини готувати мрії,
І краще подзвони тій,
Що чекає на зйомній квартирі,
Що чекала в метро й на вокзалі
І буде чекати далі,
А може і все життя,
Бо хто його знає…

Грудень, 2018 (c)

Листопад того року

Листопад того року

Листопад того року став початком найдовшої з зим.
Перший сніг вже вмостився на стомлені гноєм степи;
Палісадник буття, в якому тоді другий рік
Йшла війна, й ми за нею
теж
кудись йшли.

Сіро-чорний, важкий і занадто тихий туман,
І ми, білі точки на чорній промерзлій землі
Повзли по прибитим свинцевим мовчанням кущам
Аби доповзти до нашого пункту опорки,
Аби доповзти.

Старенькі бабусі, й пожмакані пилом діди,
Дивні баби́ і ще дивніші чоловіки
Чекали на вхід, чекали на перепу́стку;
Наступного дня, до речі, саме там, де ми проповзли,
Обстріляли звичайну, з людьми і дітьми́ маршрутку.

А ти дивився на мене, слухав мій істеричний сміх.
Зварив мені каву, додавши добряче туди коньяку,
Хитав головою, й мовчав, мовчав як завжди,
Чекаючи тільки, коли я теж помовчу.

Та коли я заснула все ж тієї ночі,
Ти тихенько забрав свій рюкзак та пішов,
Ніби не розуміла, куди тобі треба було іти,
Аби, прокинувшись вранці, ніби тебе взагалі не було.

Але ти був. Ти залишив свій запах в кімнаті.
Тут знову пахло горілою шкірою та тканиною,
Вогнем з буржуйки і сірим противним дощем,
І вологим повітрям з пропаленою павутиною.

Увібравши той запах, переживши найдовшу із зим;
Та навряд чи вона скінчилась, і навряд чи пережила,
Бо тієї ночі в листопаді ти залишив нас назавжди́,
І здається, що запах єдине, що я тоді зберегла.
11.11.2018 (с)

Вона

Вона

Вона палила мальборо червоний,
Так по-кіношному, до того ж в окулярах,
Гортала щось пов’язане з театром,
І мала незабутні довгі ноги.

Вона мені ніколи не дзвонила,
Воліла спілкуватися листами,
В яких консервувала листопади
Із запахом вина та журавлини.

Вона тримала всі мої дощі,
Тримала міцно, з крапельками смутку,
Хоча вона завжди була в собі,
В її обіймах я знайшла свого притулку.

ЇЇ червоні контури на чашці,
Пластинки, що пропахли нікотином,
Годинами симфонії й вірші,
Коли до біса їдуть усі на світі справи.

Вона мені ніколи не писала,
Проте знаходила мене мені постійно,
Я знала, що ніколи у житті
Не зможу зрозуміти її силу

Та лінію її плечей і рук,
ЇЇ нестримний змах рожевого волосся,
Яке любила розсипати на колінах,
Моїх колінах та моїх долонях.

Вона була прекрасною на смак,
На дотик завжди ейфорійним навіженством.
Вона була. Насправді. На землі.
Вона була. В мені. В моєму серці.

24.10.2018

Розшукується радість.

Розшукується радість.

Розшукується радість. Ви не бачили випадково?
Вона зачинила двері та втíкла задовго до вчора.
Забрáла всі теплі фарби і чистий прозорий серпанок,
І присмак ранкового меду з усіх моїх філіжанок.

Лишила хоча б дрібницю, що-небудь мені на згадку,
Скажімо, маленьку записку чи для гаманця фотокартку.
Втіклá як англійка, мабуть, була я поганим другом
В квадратній порожній квартирці з глибоким як прірва сумом.

Хвилююсь за цю втікачку, була вона зовсім нездара,
Здебільшого зовсім хвора, частіше ще просто п’я́на,
Як підліток надто бурхлива, шквальнá, неосяжна, нестримна,
Не стрималась знову, втікла, з останнім смерканням зникла.

Розшукую свою радість, дивлюся в пусті долоні,
Ковтаю нестерпні новини, тримаю кистями скроні.
Не вернеться моя рідна, не знайде собі укри́ття,
Як я не знаходжу місця у цьому пустому повітрі.

10.11.2018 (с)