Потерпи

Потерпи

Потерпи, потерпи, кажеш ти.
Ще залишилось зовсім трохи,
Перейти на той бік дороги,
Де вже менш турбулентні часи;
Коли можна буде спокійно
цілувати один одного ноги,
що так довго і що так невпинно
по цій стоптаній мантрі йшли.
Потерпи, кажеш ти, потерпи.
Зовсім близько наші шляхи;
І тоді буде легше нести
все, що стільки років ти несеш за собою.
І якщо ти дозволиш, понесу замість тебе
Що завдáло тобі стільки болю,
Все, що вкрило тендітність твоїх почуттів
до нестями важкою смолою.
Потерпи моя мила, повторюєш ти.
Бездоріжжя скінчиться як сезонні дощі;
Промине одна вічність і трохи весни,
І тоді зав‘яжу твої коси крихкі
безперервною ниткою без вузликів.

Потерплю, відповість, вже давно це роблю.
Навіть вже не терплю, а просто живу,
Просто ходжу з хронічним безвір‘ям в душі,
І всі коси давно вже міцні й вольові,
І привчились вони без підтримки текти
по усім бездоріжжям цієї землі,
Де немає тебе, де окремо є ми;
І, можливо, тендітність своїх почуттів
заховала надійно від чорних вітрів,
Бо інакше не вистояти на самоті
в цьому найтурбулентнішому зі світів.
(c), 08.01.2019

Що ховають в собі вагони

Що ховають в собі вагони

Що ховають в собі вагони метро?
Скільки нестерпної долі?
Скільки пісень? Скільки книжок?
Недочитаних сторінок,
Недописаних історій.

Що приховують зйомні квартири
У пошарпаних старих під‘їздах,
Ті, що пахнуть дешевим текстилем
Та холодним мінімалізмом,
Без двозначності й без фотографій,
В недоречних меблях в кімнатах
Скільки сохне скелетів у шафі,
Скільки капців та білих халатів?
Скільки тут підгоріло яєшень,
Скільки бу́ло таємних побачень?
Хто кого і за що не пробачив?
Хто зустрів кого й хто кого втратив?

Що ховають перони й вокзали,
Ті, що завжди відкриті й самотні,
І в яких найогидніша кава
З гострим присмаком безповороття?

Що ховаєш від себе сьогодні ти?
І твої надто втомлені очі,
І перше сиве волосся,
І цей знеможений погляд?
Про що кричить твоя втома?
Припини готувати мрії,
І краще подзвони тій,
Що чекає на зйомній квартирі,
Що чекала в метро й на вокзалі
І буде чекати далі,
А може і все життя,
Бо хто його знає…

Грудень, 2018 (c)

Про столицю

Про столицю

Дивні випадки заїжджених подій,
Кава, цигарки та поїзди.
Усвідомлення кричать наперебій,
„Так“ сьогодні мені кажеш ти.

Я люблю свободу та столицю.
Просто шум майдана й каберне.
Так цікаво, що знайомі всі обличчя,
Незнайоме роздивилася одне.

Чорні та червоні у блакиті.
Хибні титули скуйовджених статей.
Розмалюю фіолетовим графітом
Дзвінкий сміх навíжених дітей.

Хочу записати, але нічим,
Плюс папір брудний і ниють нíрки.
Залишається поставити трикрапки
В маячні після закінчення вечірки…
(с)24.12.2018

Зима стікає товстими драмами

Зима стікає товстими драмами

Зима стікає товстими драмами
Кудись в підсвідомість, в її капкани
Крапля за краплею, спогад за спогадом.
Рік був виснажливим,
надто часто змінювалась погода.
І з кожним циклоном – зміни діоптрій.
Ти, до речі, працюєш сьогодні?
Якщо так, то до кóтрої??
Після всіх поворотів наші кроки кричать «Прямоти!»
Наші голі тіла і нерви потребують святої води.
Видихаємо сірі згустки розтріскавшихся почуттів,
Загортаємо обережно справжність своїх світів,
Нам усім вже б давно перейти між собою на «ти»,
Нам усім вже б давно навчитись з собою спокійно йти.
Що ховають в собі гаманці наших старих братів,
Й території по обох берегах невтішної в світі землі.
Мої надто засушливі пальці потребують нових доріг.
Головне пережити цей надто амбівалентний рік.
Головне дочекатись весни, повірити знову в людей,
І тобі, і не хапатись за розпач минулих тіней,
І може тоді зима промине вже завтра чи навіть сьогодні вночі…
Ти головне вір в мене… чуєш… і не мовчи…не мовчи… не мовчи…
14.12.2018

Ти опинився.

Ти опинився.

Ти опинився.

Раптом. Суттєво. Біля моїх порожнин.

Ти зазирнув.

Глибше ніж треба. На підвіконні в пітьмі.

Заполонив.

Як запливає в легені нікотин.

Ти опинився

Безпосередньо. Так недоречно. В мені.

Ти доторкнувся.

Довше ніж можна. Між ліхтарями пісень.

Ти закурив.

Я закурила. Під легковажні віршí.

Ти занурився.

В простір безмежних й чорних моїх Одіссей.

Ти розгубився.

Я запитала. Ти відповів мені „ні“.

Ти забоявся.

Відхилень. Від правил. Правил яким гріш ціна.

Ти залишив.

Запальничку. За ліжком і ампутовані почуття.

Ти не зізнався.

Не знався. На дійсність. Швидко скінчилось вино.

Не здогадався.

Здолати. Здобути ще один раз, ще одно.

Ти опинився.

Ми опинились. Під арматурним кіно.

Ти розчинився.

Як кава дешева. Як цукор і сіль у воді.

Я опинилась.

В купі білизні брудній. З власнóруч здобутим вином.

Ти опинився.

На жаль. Назавжди́. Не у моєму житті.

14.09.2018

————

Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити мости?
А фаренгейтів скільки?
Скільки потрібно води,
Літрів, галонів, бу́шелів,
Щоб загасити листи
З лисими голими буквами?
Скільки потрібно долонь,
Щоб вгомонити біль
Хибних крихких світів.
Скільки, скажіть, обійм
Вистачить нам усім?
Скільки потрібно миль,
Щоб скоротити любов?
А сантиметрів скільки?
Наш особистий крок
Рушити мусить на зустріч,
Тільки на зустріч і далі
Щоб наші кати програли.
Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити ду́шу?
А фаренгейтів скільки?
Скільки людей це зворушить?
Скільки зворушити слід би,
Щоб припинити цю дурість
Марних смертей безглуздя,
Добрих сердець безвихідь,
Безперспективність людства.

Ми були рідними

Де ж ти брате? Ми були рідними…
Ра́зом дивилися фільми до ранку,
Ра́зом ховалися від злого вітчиму,
В морі одному купалися влітку,
Дихали нашим донецьким повітрям
Індустріальним і не прозорим,
Разом кричали „Шахтар – чемпіон!“,
Ти навіть більше, Її цінував,
Щиро за збірну її вболівав,
Брате, ми рідними були колись,
Потім прийшов чотирнадцятий рік,
Швидко змінилось все навкруги,
Місто шкварчало від танкових смуг,
Градів й нещадних, загарбницьких рук,
Море, в якому купалися влітку
Стало порожнім відлюдненим свідком
Диких подій, чуєш братику мій?
Наш стадіон замість гімну та „Го-о-о-л“
Чув гвалт снарядів та рев з похорон,
Там, де дивились ми фільми до ранку,
Вибило все – від дверей до фіранки,
В попелі фото, де ми – ще родина,
Нас розірвало не тільки в світлині:
В тебе в руках майорів триколор,
В мене у вухах грав гімн АТО,
В тебе з‘явилися інші слова,
Інша країна, інше буття,
Інші розмови, інші думки,
В мене – лише позивні й блокпости,
Теж нові друзі, і нові брати,
Ті, що не спали, по́ки спав ти,
Ті, що вмирали, по́ки жив ти,
Ті, що не мали того, що мав ти,
Ті, що вбивали, таких як ти…

Кат

Здираю шкіру – кістка за кісткою,
Збираю сірість собі під нігті;
Безмежна сухість середньовіччя
Гниє та має пожовклий присмак.

А я маю пусте обличчя
З глибоким схилом та східним вітром.
Сьогодні зранку нестерпно зимно,
Сьогодні знову бракує кисню.

І ти ще раз одягнеш біле,
Все ніби чесно та ненавмисно.
Завариш каву мені між ділом
Та дуже гучно закриєш вікна.

Немов шпиляки у домовину,
Як кат німотний на гільйотині
Жалю не маєш, не маєш віри:
Була людина – нема людини.

Всем девочкам посвящается

Знаю, такое случалось уже миллионы раз.
Знаю, что могут сделать пара банальных фраз.
Просто, отчаянно верилось, что в этот раз не мимо.
Просто, всё было как в фильме невероятно красиво.

Знаю, подруг тошнило от всей псевдосладкой ванили.
Знаю, сама бы за это любую из них бы убила.
Просто, внезапно Ты вляпалась, мутировав в идиотку.
Просто, вино тут не катит,  тащите,  девчоночки, водку.

Знаю, что вы говорили, и что обещала быть мудрой.
Знаю, уже не 16, пора научиться думать.
Просто, Они виртуозно умеют, ну вы ведь меня понимаете,
Просто, Умеют Они, красиво всё взять и обставить.

Знаю, нельзя без остатка и душу нельзя нараспашку.
Знаю, нельзя слишком быстро и до последней затяжки.
Просто, вы б слышали как он поёт песни мои на гитаре.
Просто, он так ослепительно врёт в душевном винтажном баре.

Знаю, сама виновата, что снова вытерли ноги.
Знаю, нельзя убиваться и оббивать те пороги.
Просто все эти качели ужасно осточертели.
Просто мне в этот раз очень хотелось поверить.

Втомилася

Втомилася. Для цього іноді потрібно зовсім мало.
Безглуздя жре моє волосся по світанках.
Годинник вказує, що знову не подбала,
І вкотре прокляла самотній ранок.

Тремтять сторінки невідправлених листів,
Холодні пальці потребують порятунку,
Крізь призму відстані та цифрових світів
Душевний розлад оселився десь у шлунку…