Зимова подорож до рідної Країни – Частина Перша – Все буде #Дніпро!

Минулий тиждень пролетів як один день. Немов заплющила очі на хвильку – відкрила, і вже ковтаю сніжинки по засніженому Києву, ще раз заплющила – і чую до болі сумні історії у військовому госпіталі файного міста на Дніпрі, заплющила очі знову – і ось я святкую Різдво з родиною в столиці. Сім днів як один… Багато спогадів, старі та нові друзі, улюблені місця, дуже холодні -20 та неймовірно теплі відчуття.
Тексту буде багато. І цього разу – українською, тому що так мені тепліше згадувати про все, що відбулося.

1. Все буде #Дніпро!
Як і планувала, відвідала військовий госпіталь, до котрого потрапляють поранені з АТО та допомогла необхідними ліками.
Тут треба зазначити, в якому жахливому стані цей госпіталь. Катастрафово не вистачає місць, хлопці розташовані прямо у коридорах, а в тих коридорах навіть стіни не пофарбовані. Волонтерів на все не вистачає, за фінансування взагалі мовчу. Один волонтер прибивав якісь плінтуси та ремонтував двері.

В мене було таке враження, що люди збирають той госпіталь як якись пазл: хто ліжко принесе, хто фарбу, хто стіни прошпаклює, а хто просто ковбаси та одяг.

Далі ще цікавіше. Зустрічаємося з сестрою-хазяйкою, яка ретельно прасувала хлопцям штани.
– Волонтери?
– Так. Хотіли запитатися, чого вам зараз не вистачає.
– Ой, як добре, що завітали. Шапок не вистачає. Зовсів. Таких простеньких самих. А ще зовсім немає прального порошку, сама мушу купувати. І якщо не складно, купіть будь ласка, туалетного паперу.

Ми, звичайно, швиденько пішли та придбали все необхідне. Але це просто неймовірно. Невже держава немає коштів навіть на туалетний папір та порошок для поранених???? Тобто на якісь там фестивалі рада виділила мільон гривень гос. бюджету, а на туалетний папір для тих, хто проливає кров – ні??? Не кажучи вже про одяг та їжу. Звичайно, ні… Бо той самий уряд, чи хтось там зверху приказував хлопцям здавати позиції, бо комусь то вигідно. Солдатам не платять зарплату, не дають звання, а інколи навіть відбирають, якщо ті не погоджуються зі зрадою нашого “щирого” уряду. І це не просто плітки, це те що розповідають поранені, які на жаль давно вже зрозуміли, шо нашому уряду вони не потрібні.
Але найбільше мене вразила недостатня психологічна підтримка та реабілітація солдатів. Військових психологів не вистачає. А тим часом війна руйнує особистості. Хлопці повертаються “на гражданку” і зустрічають прірву. Дружини їх покидають, родини руйнуються, герої не витримують… Суіцид та алкоголізм – страшні реалії “дембеля”.
“Всяке трапляється тут. Багато хлопців залишаються самотні, – розповідає сестра-хазяйка, – от наприклад привезли одного хлопця, високий, красивий, але дуже поранений. Думали не витягнем, адже занадто серьозна травма голови була. Дружина недовго думаючи покинула його. А ми після тяжкої боротьби все ж таки врятували йому життя та поставили на ноги. А він у перший день після виписки повісився дома…

…І капітанів я бачила, які з важкими травмами на колінaх годували своїх солдатів, ночі не спали, тільки б почути перші ознаки життя своіх братів після контузу”…

Ми обмінялися контактами з сестрою, міцно обійнялися та пообіцяли допомогати. А потім я швиденько побігла вниз, щоб приховати вже розриваючи усе в середині сльози…
Не можу я не приймати таке близько до серця. І зрозуміти не можу. Не можу і не хочу.

Гуляємо по Дніпру, по Алеї Небесної Сотні (так, у патріотичному Дніпрі є своя така Алея), і я крізь сльози радію жовто-блакитним кольорам, якими місто просто сяє – на дитячих майданчиках, в кожному авто, впродовж вулиць на оградках – адже саме заради ціх кольорів, а не заради злочинців у раді та кабміні, боряться та все ж таки вмирають найкращі сини моєї Країни…

Але були і радісні події.

Зустріч зі старим другом (дякую тобі, друже, за допомогу та тепло), ностальгічні прогулянки по казковому місту, в якому я не була вже більш 5ти років, найсмачніший глінтвейн (але я гадаю, смачним він був завдяки -20°C), Зоряні Війни солов’їною та несподівано але – Паб Махно у центрі міста (усім рекомендую чорну кавову наливку – дуже яскраві почуття 🙂 ).

Все буде Дніпро! Все буде Україна!

моему герою…

моему герою…

Посвящается всем нашим славным воинам, и одному лично!

Ты возвращайся, мой герой,
С рассветом мирным. Заварю
Покрепче кофе нам с тобой –
Ведь всё равно давно не сплю.

Ты возвращайся, мой солдат.
Нелёгкий этот путь домой.
Никто из нас не виноват,
Что всё закончилось войной.

Ты просто Береги Себя.
Пиши, что жив. Не пропадай!
Будь осторожен! Просто Будь! Храня
От Зла мой милый край.

Ти повертайся, воїн мій.
Боготворю! Чекаю! Вірю,
Що переможимо цей бій!
І ще розквітне Україна!

4.12.2015 (с)

Photo: https://www.flickr.com/photos/112078056@N07/

Мої скарби з книжною ярмарки у Франкфурту

IMAG2138

Ось такі чудові комикси презентувало чернівецьке видавництво “Букрек”.
Автор ідеї – буковинська письменниця Леся Воронюк. Художниця – Софія Розуменко.
А мені пощастило поспілкуватися з редактором видавництва та придбати ці чудові комікси.
Головні Герої коміксу це Кобзар (Ватаг супергероїв), Віра (звичайїна київська студентка із незвичайною вірою у всепереможне добро), Кіборг (залізний воїн із Луганська з людським серцем) та Кріп
(Травник із Карпат). Подробиці можно знайти тут чи на офіційній сторінці у фейсбуку.
Дуже вдалі ілюстрації, чудові головни герої та прекрасна політична сатира.
А видавництво навіть вже встигло перевести комікси на англійську мову! Щоб наших героїв знали не тільки в Україні!

IMAG2162Цю книжку я не могла читати без сліз. Це був мов переказ моєї власної історії, моєї власноі сумної історії, яка розгромила усі стосунки з родиною та багатьма знайомими. Але не тільки це…
«У часи особливої напруги у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав гімн України – уже вивчив, хто не тримав у руках прапор – підняв його, хто не мав вишиванки – придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі.»

«Лише психічно хворі люди, які не відповідають за свої дії та вчинки можуть радіти чужим, незнайомим прапорам на рідній землі…»

Возвращайтесь живыми!!!

Возвращайтесь живыми!!!

Солнце медленно выползало из-под мерцающего моря… Моего родного Азовского моря.
Пурпурно-розовое небо отражалось на спокойной морской глади, и от этого вся вода казалась такой же пурпурно-розовой.
Первые минуты рассвета. Умиротворяющая симфония природы…
Будто и нет той злосчастной войны…
Будто и нет в нескольких десятках километрах солдат с автоматами, окопов, обстрелов и крови, моего отца, живущего в окупированном городе…

…Капитан склонил голову на бок, вздохнул солёный морской воздух полной грудью и произнёс: «Вот видишь эту красоту, это небо, эту землю, этот рассвет. Это всё мы и защищаем. Ради этого гибнут ребята. Это наше всё».
У меня медленно текли тяжёлые слёзы. Я смотрела то вдаль алого марева, то в добрые и безгранично глубокие глаза капитана, и понимала, что именно ради этого и стоит жить…

Никто не ожидал такого поворота событий. Я просто приехала проведать моих близких, несмотря на военное положение моей малой Родины. Я просто не удержалась. Как не удержалась год назад приехать в тогда ещё не окупированный, но уже отравленный врагами Донецк. Хотя сейчас вспоминаю эти события с содроганием. Я улетала из аэропорта, который спустя несколько дней стёрли с лица земли.

Но в этот раз всё было намного драматичней. Блокпосты с папой, целые колонны бтр с 152-мм гаубицами, бесконечное количество солдат, разрушенные дома портового города, разговоры на улицах… Моя родная Донеччина пропахла грустью и кровью, и этот запах чувствовался повсюду.

В тот вечер мы просто вышли с братом, которого я не видела лет десять, за коньячком. Мы медленно шли по непривычно тихому и опустевшему курортному посёлку, где мы провели наше детство. Грустно шагали мы узкими тропинками прифронтового села в поисках какого-то работающего магазина. Но всё было закрыто. В моих воспоминаниях десятилетней давности в такой довольно непоздний час село гудело и цвело неоновыми красками. Но сейчас единственное, что мы видели, были патрульные машины военных.

Внезапно мы услышали музыку. Довольно просторный летний бар с танцевальной площадкой был открыт, хотя на танцевальной площадке танцевало всего пару человек. За некоторыми столиками сидели молодые люди.
То ли ностальгия, то ли особый колорит деревенского бара, но мы недолго думая уселись за столик, снабдив себя тем самым коньяком. Мы слушали «Воины света» и говорили о наболевших вещах. А потом мы заказали «Без Бою»… в честь солдатов нашей армии. Надрывая горло под припев песни я оглядывала столики бара, и что-то подсказывало мне, что всё это не случайно, что молодые люди за столиками не просто так тут. Что-то объединяло этих ребят, что-то в их взгляде было другим, что отличало их от нас, и объединяло их какой-то непонятной силой. Моя интуиция меня не подвела…

Так я познакомилась с нашими Героями… добровольцами, отправившимися защищать Родную Землю, ребятами из славного города на Днепре…
Дальнейшие события проносились как во сне…

Наш флаг, подписанный для меня всеми ребятами, поездка с моими героями в машине по ночному селу, их простая комната, и наши непростые разговоры о прелестях фронтовой жизни. Кто кем был до войны, кто кого или что оставил ради Родины, ради Свободы, ради Справедливости и Мирного Неба. Не забуду эту ночь никогда…

А потом было море. Мы подъехали к нему, как только рассвет только начинал зарождаться. Я смотрела на безграничную спокойную гладь предосеннего моря. В тот момент я забыла о пылающем родном доме, о разрушенном кладбище, где похоронен мой самый родной человек, о бессонных ночах папы под обстрелами.

Я смотрела на капитана и желала только одного… Чтобы всё наконец-то закончилось. Чтобы все ребята, бросившие всё ради Свободы своей Родины, вернулись живыми домой. Чтобы всё это было не зря.

«МЫ освободим твой город, русалочка. И победа за нами. Помни это. И верь». Огрубевшие, но тем не менее нежные руки моего Героя стирали мои льющиеся рекой слёзы. Слёзы, в которых я оплакивала каждую пролитую каплю крови ради моего родного дома…

В машине играл гимн АТО, который приобрёл для меня в тот рассвет иное значение. Возвращайтесь назад, мои герои! Возвращайся назад, капитан! Я буду верить и надеяться, что через год мы встретимся в Вашем родном городе. Ведь это будет значить, что с Вами всё хорошо…

СпасиБо, Капитан, за ваши Руки,
Забывшие про нежность и тепло,
Сжимавшие несчётный раз курок
Под беспощадных артиллерий звуки.

СпасиБо, что сквозь вражеские пули
Вы пронесли тепло в своих глазах.
Мы омываем вашу кровь в своих слезах.
Мы Верим в вас! Надеемся! И Любим!

СпасиБо вам за Небо над Азовом,
Где я девчонкой прыгала в песке;
За розово-сиреневый рассвет;
За всё, что называю родным кровом.

СпасиБо за бессонные заставы,
За Подвиг ваш во имя Батьківщини,
Во имя вечных “Слава Україні”.
СпасиБо, Капитан, “Героям Слава!”

Про відпустку…

Про відпустку…

Повернула ся з України.
Чорно-біла плівка вже здана в друк, подарунки розпаковані, очі на мокрому місці.

Важко все ж таки для мене всі ці телепортації з одного світу в інший.
Ще кілька днів тому я гуляла нічними вуличками Львова, ще тиждень тому зустрічала світанки в ІФ, ще кілька хвилин тому я прослухала “Эхо тысячи вокзалов” в 13-й раз …
Ця поїздка була дійсно особливою і так само по-особливому вона залишиться в моєму серці.
Перший раз я повернулася на Батьківщину, щоб відпочивати та насолоджуватися життям, а не вирішувати якись проблеми.
І це мені вдалося … Навіть занадто … Так занадто, що перший робочий день я провела на кухні біля кавової машини. Але ніхто з начальству на мене не сердився – медовуха зробила свою справу 🙂
Старі та нові знайомі, файні хлопці та вродливі дівчата, випадковості та збіги, ностальгія за минулим, думки про майбутнє, повна шаленість сьогодня.
Давно ми не були у такому відчайдушному відриві.
Просто відірвалися від земного тяжіння, від соціальних ролей та умовностей, від серйозності та того чортового професіоналізму і полетіли до безхмарного неба української Галичини.
Ми летіли понад львівською бруківкою, понад франківською соткою, понад запашними кав’ярнями та чудовими кірхами.
Ми насолоджувалися рідною мовою, рідною їжою, рідними друзями та рідним повітрям.

Мені тебе так не вистачало, моя нещасна Країна…

Дякую, сестро, за цю фотку. Ти, як завжди, зловила мене у процесі фототерапії )))

Про У….

Про У….

uaСлова не строятся в стихи,
И мысли спутались в капкан.
Конец зимы. Февраль в крови.
В душе – как в Киеве – Майдан.

Под плач свободы за окном
Мятежная Весна в слезах.
Сквозь время смут со всех сторон
Блакитно-жовтий реет флаг…

Океан Ельзи в Штутгарте

okean slavaНа прошлых выходных мы были на концерте Океан Ельзи. И этот концерт я не забуду никогда.
Наверное после всех событий слушившихся в моей стране, этот концерт стал жирной точкой в перевороте моего самосознания.
Девушки в вышиванках. Украинские флаги. Люди как одно целое.
Вакарчук был как всегда неподражаем. И этот его талант чувствовать публику и отдаваться ей на полную…
Его голос всегда переворачивал что-то глубоко внутри меня. Но на этом концерте это было по-особенному.
Эти песни… “Стена”. “Вставай”. “Моя маленька незалежність”… Как-то по-особенному затронули давно уснувшие патриотические чувства моей души.
Вскидывая вверх наши флаги, надрывая голос, едва сдерживая слёзы, обезумевшая от счастья, я понимала, что во мне немножечко что-то изменилось. И это что-то происходило не только со мной…. Это было прекрасно…
Спасибо Океан Ельзи, спасибо Слава, за все эти чистые и прекрасные эмоции…

Еще год, еще одна станция – Там Уже НЕТ МЕНЯ….

Еще год, еще одна станция – Там Уже НЕТ МЕНЯ….

Когда событий очень много – сложно все документировать.
Сказать в одной логической цепочке – Приехала в Украину – насладилась общением с родными – вернулась назад – сдала первую немецкую сессию – почувствовала себя… дома…
Звонок на вокзале Штутгарта “Дочь, ты уже дома?” – “Да, пап, я уже дома” – объясняет все своей очевидностью.

Мне очень понравилось на Родине… именно из-за контрастности всего происходящего…
10 месяцев – это оказалось большим сроком…
Я уже ему не принадлежу… а он не принадлежит мне… Это уже не мой родной город…. Это я  – транзитный пассажир… гостья…
Ведь так переводится так мною любимое собственное имя… Оно целиком оправдывает свою владелицу…
Гостья… Чужестранка… Кто угодно, но только не человек с четко обозначенным “домом”…
Что было?
Лица, которые я не хотела видеть… Любимые, которые мне безумно дороги. Просто хотелось сосредоточится на самых близких…
Брат… которого у меня не было… Город, которого  у меня теперь нет…
Таким образом общение сосредоточилось на трех друзьях и родных и все……
И это намного больше, чем миллионы никому не нужных “ну и как там жизнь”.

Но вместе с тем мне еще никогда не было так тяжело уезжать…
Из-за его глаз… Впервые решившись провести свою сестру на вокзал… выжимавший улыбку сквозь огромные тяжелые уже недетские слезы…
Мне тоже без тебя плохо. Но это неописуемое чувство – хорошо,что мы наконец-то стали такими родными…
И сказать по правде – я тоже ревела – только уже в поезде…

И как всегда коробочка воспоминаний, в которую входят

  • таки удавшийся план с моей внезапной материализацией (и офигевшие родители, неверящие какого черта я делаю в Донецке),
  • ночные игры в покер старыми совесткими монетками,
  • наши танцы в старом любимом месте,
  • мамыны идеи по удочерению К. )))
  • удачные и неудачные походы в кино с К.
  • музыка в пузатой Хате Днепра и прибалдевшее лицо Д. при массажировании головы на акции
  • как всегда любимый Киев с его новшествами, а также квартире-музее, в которой меня любезно приютили. 

    За хлюпание по киевским лужам, а также за преприятнейшее времяпрепроведение в любимой столице мои благодарности  A.