Професіонал

Як ви уявляєте собі літній український екстрім? Ні, краще, як ви уявляєте собі прикарпатський екстрім в серпні?
Не уявляйте, не треба! І краще відмовтесь від такого сумлінного задоволення як їздити зі Львова до Франківська в разйобаному життям бусіку, в якому найновіше — це коронки у роті водія. Але мені було треба.

Було дуже спекотно. От знаєте, коли краплі поту з чола так огидно повільно стікають по всій довжині тіла в самісінькі сандалі, і тобі нібито за це повинно бути соромно, але воно, падлюка, так пече, що той відділ мозку, який відповідає за сором, вже давно перегрівся.

Пасажирів було небагато: окрім мене у бусіку ще страждали декілька селюків, вагітна на останніх місяцях та її дрищуватий чоловік, бабця з онукою та „інтелігент“ в окулярах. Вагітна обмахувалася віялом, її „додік“ дрих, „інтелігент“ намагався читати газету, всі інші тихенько вмирали в цьому бувалому транспортному засобі, в якому не передбачалися будь-які системи кондиціонування повітря. Та який кондиціонер, в ньому взагалі не передбачалося транспортування людей.

Час тягнувся так саме довго як ті підлі крапельки поту. І тільки затору нам не вистачало. Діждалися сраної нéмочі.
„Все, курво! Ми помремо в цьому „злачному“ місці, — думала я.
Але наш водій не збирався стояти в заторі, а тим паче помирати (хоч в цьому я не була впевнена на сто відсотків), і хутко виїхав на „встрєчку“.
А я вважала, що так не можна. І не через те, що там простягалася „суцільна“, а через те, що нам назустріч з вітром навздогін мчався джип. Вагітна почала інтенсивніше обмахуватися своїм віялом, її додік прокинувся, інтелігент відклав газету. А водій водночас нажав на гудок та гальмо і різко вивернув кермо, бусік видав різкий та болючий стогін на кшталт раненого птеробісадабтеля та справно так втулився між автівками в правому ряду. Ну, прямо, віртуоз, щоб йому голова облізла.

Як тільки джип з пережаханим до біса водієм промчався повз нас, наш водій знову виперся на „встрєчку“, і знову за декілька секунд до неминучого зіткнення втиснувся назад в правий ряд. Але треба додати, що цей „шумахєр“ виявився ще й надзвичайним гуманістом.
Для того, щоб нам було легше дихати, він відкрив двері — бо це було єдине, що відкривалося у бусіку. Це додало нашій люксовій подорожі ще більш ексклюзиву.
Щирий, яскраво виражений аромат свіжого коров’ячого добрива вдарив мов нашатир у голову. А щоб долучити усі наші органи чуття, шофер увімкнув музику. І знову йому вдалося нас здивувати. „Істааамбулл, ачача, Істамбууул“ — голосив програвач. Під ці веселі мотиви водій знову зробив свій фірмовий уклін вправо.

„Професіонал!!!!“— кричав додік.
„За що????“ — кричала я.
„Та чого Ви, — заспокоювала мене вагітна, — весело ж, і швидше доїдемо, та і він профі“.
„Я не хочу помирати, в мене літ.курси“.
„Та що Ви таке кажете, ніхто тут не помре, максимум народиться“. І регоче! Ну капець! Яка дотепна! Холєра ясна! Ну прям, „мамахохотала“!

Після 20-ти хвилин цієї їзди „змійкою“ деякі інші розумники вирішили не гаяти час та вирушити за нашим професіоналом, яким ми, маю признатися, вже навіть трохи пишалися. Але куди їм було до нього?
Це призвело до того, що й на „встрєчкє“ утворився затор — тобто з одного боку очолював цей парад дебілів наш водій з купою машин позаду себе, а напротив — автівки, які їхали по своїй смузі.  Патова ситуація. Але не для нашого віртуоза, який подивився на консеквенції свого професіоналізму, обернувся назад, закрив чомусь раптом двері, відкашлявся та повернув. У поле. Навпростець. І далі ми поїхали вже полем під оплески усіх пасажирів бусіка. Затор залишився позаду, але пригоди на цьому не скінчилися.

„Зараз буде весело“, — сказав водій, коли ми вже трошки від’їхали“.
„А себто Ви хочете сказати, що до цього моменту нам тут капець як нудно було?“
„Нєє, ну зараз буде по-справжньому весело — зареготав шофер, зупиняючись біля якогось магазину.

В автобус зайшли дві жіночки. В руках вони міцно тримали пляшку вже розпочатого „Асті“ та кульок з тим, що раніше було шоколадними цукерками.
„Васю, привіт!  Дяка, що підібрав! А ну, кому тут сумно, підставляйте руки“.
(І чому всі думали, що нам було сумно?)
Дівки почали роздавати пластикові стаканчики та щиро розливати кип’яче „Асті“. От прям саме цього мені не вистачало, як же вони здогадалися.
„Воно смачне, даруйте, що тепле. А в неї день народження. Отже, треба. Бо людина народилася.“ Вагітна знову зареготала: „Мені не можна“.
„Та ми бачимо, не дурні (серйозно????), тобі і їхати-то воно теж не той, не дуже можна. Ну що, в усіх є? За Оленку! Будьмо!“ Рожевощока Оленка почала пригощати всіх тим, що раніше було цукерками. А її подруга вже знову розливала.
„Жити треба весело, правду кажу, Васю?“
„Ну все, висаджуй нас тут за рогом, побігли, бо день народження. Бувай. Дяка!“ І вийшли.

А я так і завмерла з тим стаканчиком, бо пити нехай буцімто смачне „Асті“ в таку спеку було трошечки бридко. Але весело. Що ж там. З цим не посперечаєшся!

2 thoughts on “Професіонал

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s