Листопад того року став початком найдовшої з зим.
Перший сніг вже вмостився на стомлені гноєм степи;
Палісадник буття, в якому тоді другий рік
Йшла війна, й ми за нею
теж
кудись йшли.

Сіро-чорний, важкий і занадто тихий туман,
І ми, білі точки на чорній промерзлій землі
Повзли по прибитим свинцевим мовчанням кущам
Аби доповзти до нашого пункту опорки,
Аби доповзти.

Старенькі бабусі, й пожмакані пилом діди,
Дивні баби́ і ще дивніші чоловіки
Чекали на вхід, чекали на перепу́стку;
Наступного дня, до речі, саме там, де ми проповзли,
Обстріляли звичайну, з людьми і дітьми́ маршрутку.

А ти дивився на мене, слухав мій істеричний сміх.
Зварив мені каву, додавши добряче туди коньяку,
Хитав головою, й мовчав, мовчав як завжди,
Чекаючи тільки, коли я теж помовчу.

Та коли я заснула все ж тієї ночі,
Ти тихенько забрав свій рюкзак та пішов,
Ніби не розуміла, куди тобі треба було іти,
Аби, прокинувшись вранці, ніби тебе взагалі не було.

Але ти був. Ти залишив свій запах в кімнаті.
Тут знову пахло горілою шкірою та тканиною,
Вогнем з буржуйки і сірим противним дощем,
І вологим повітрям з пропаленою павутиною.

Увібравши той запах, переживши найдовшу із зим;
Та навряд чи вона скінчилась, і навряд чи пережила,
Бо тієї ночі в листопаді ти залишив нас назавжди́,
І здається, що запах єдине, що я тоді зберегла.
11.11.2018 (с)

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s