Кінофестивалі для чайників. Обережно. Викликає залежність

Вже п’ять років поспіль лютий для мене асоціюється лише з однією подією, а саме з Берлінським кінофестивалем. Саме з Берлінале почалася, власно, моя кінолихоманка. Лихоманка в прямому сенсі слова, тому що на відміну від інших фестивалів, тут все відбувається в зимному місяці, а для того, щоб отримати довгоочікувані квитки, треба простояти не одну годину в чергах. Але все за порядком.

Якщо Ви також починаєте рік з кінооглядів, маєте величезні списки „must watch“, знаєте напам’ять діалоги з улюблених стрічок, а в кінотеатри ходите частіше ніж в бари, то скоріш за все, ви теж завзятий кіноман і теж не можете уявити свого життя без кіно. І якщо Ви до цього часу ще не потрапили до жодного кінофестивалю, але мрієте про це — цей матеріал буде для Вас корисним, але попереджаю, кінофестивалі викликають залежність.

Оскільки кінофестивалів на сьогодні розплодилося чимало, серйозні експерти з Міжнародної федерації асоціації кінопродюсерів FIAPF (Fédération Internationale des Associations de Producteurs de Films), ведуть список „акредитованих фестивалів“ – поняття „фестивалі класу А“ походить саме від цього. До зіркових „конкурсних“ фестивалів FIAPF належать кінофестивалі в наступних 15-ти містах: Берлін, Канни, Локарно, Гоа, Каїр,Карлови Вари, Мар дель Плата, Монреаль, Москва, Сан-Себаст’ян, Шанхай, Таллінн, Токіо,Венеція, Варшава.

Моєю давньою мрією було потрапити в один рік одразу на три найпрестижніших фестивалі Європи — Берлінале, Канни та Венеція, і минулого року мені це вдалося.
Отже, мої особисті враження та лайфхаки з цього приводу.

Берлінале — одна з найочікуваніших подій кіноспільноти. Зі всього світу сюди з‘їжджаються кожен рік близько півмільйона гостей, що робить його найвідвідуванішим кінофестивалем світу. В чергах в кінокаси можна почути безліч різноманітних мов і обговорити усі новини світового кінематографа. І саме в цьому увесь шарм Берлінале, фокус якого полягає не на комерційному кіно, а на кіно з соціальним підтекстом. Фестиваль якнайкраще віддзеркалює найгостріші суспільні проблеми — чи то #metoo-дебати, чи війни,чи екологічні катастрофи, чи дискримінація. До речі, цього року тут встановлено рекорд – 41% картин-номінантів знято режисерами-жінками. Для зрівняння: в Каннах минулого року жінки представили 14% фільмів, а у Венеції — лише 5%. „Дискусії минулого року відкрили нам очі, ми почали приймати більш різноманітні рішення. Але ми б ніколи не номінували стільки жінок, якщо б фільми були поганими“, – наголосив на цьогорічній пресконференції директор Берлінале Дітер Косслік (www.faz.de).

Отже, що потрібно, щоб потрапити на Берлінський кінофестиваль?
Берлінале — відкритий для всіх, і тому потік гостей цілком зрозумілий. Але забудьте про придбані заздалегідь онлайн квитки — цей номер тут не працює. Після 3-х секунд включення онлайн-продажів, які, до речі, розпочинаються за декілька днів до відкриття фестивалю, квитки вже всі розкуплені. А тому лайфхак номер один — запасаймося термосами, рукавичками та теплим взуттям та прямуємо до кас. В місті працюють чотири каси з перепродажами, де можна придбати квитки на наступні дні фестивалю, звісно, якщо пощастить. Щастить рідко, але дива теж трапляються. Взагалі, полювання на Берлінале-квитки — це ще той азарт!

Найреальніше отримати квитки за декілька годин до сеансу, коли всю решту звільнившихся квитків вкидають в каси кінотеатрів, де їх безпосередньо покажуть. Але варто прийти набагато раніше відкриття кас, і тоді – це майже стовідсотковий успіх. На одну особу видають максимум два квитки і платити можна тільки готівкою!!!

Що стосується червоної доріжки, тут теж все просто, просто та холодно. Хто прийшов першим, той стоїть в перших рядах, щоб побачити зірок, сфоткатися з ними, обнятися чи взяти автограф. Не всі зірки приїжджають в перший день, більшість — саме в день прем’єр,які розкидані в перший тиждень фестивалю. В перший день відкриття приїжджають за правилом журі, творча команда фільму, який відкриває фестиваль, ну і якщо пощастить, ще якісь „зальотні“ таланти. Всі церемонії також транслюються лайф поруч з Берлінале Палац— в Sony Centre. Дрес-код тут досить демократичний у порівнянні з Каннами чи Венецією. Простіше сказати — його немає. Ну бо навряд чи хто відважиться в лютому прийти сюди в шортах та капцях, але навіть якщо і так — в Берліні цим теж нікого не здивуєш.

 

Чому ж варто приїжджати до столиці Німеччині наприкінці зими? Та тому що тільки невелика кількість фільмів фестивалю виходить потім у світовий прокат, на то воно й некомерційне кіно. Некомерційне, справжнє, художнє та не дуже — тут вже спрацьовує суб’єктивний фактор. Але кожен кіноман знайде тут саме для себе щось особливе обов’язково. Бо на відміну від Каннського „колеги“, Берлінале орієнтується на а)геополітику — а тому приділяє увагу тому, щоб у програмі були представлені фільми зі всього світу; б) на соціальне кіно „не для всіх“ – для якого тут навіть вигадали новий жанр – „прогресивна драма“.

Окрім головного конкурсу тут також працюють інші програми, до яких можна потрапити навіть режисерам-початківцям, наприклад: „Панорама“ (міжнародне артхаусне кіно), „Форум“ (експериментальне кіно), „Покоління“ (дитяче та юнацьке кіно), Berlinale Shorts (короткий метр). І іноді там можна натрапити на справжні кіношедеври!

Канни — найгламурніший фестиваль Європи та усього світу, який проходить у травні.Найгламурніший та найавторитетніший (ну бо, гламур має мати виправдання). Потрапити режисерам сюди не так вже й легко, але як і в Берлінале тут також окрім головної програми є низка додаткових: „Особливий погляд“ (саме в цій секції, до речі, отримав нагороду Сергій Лозниця у 2018 році за стрічку „Донбас“), „Сінефондасьон“ (студентське кіно), конкурс короткого метру та „Двотижневик режисерів“. Показів тут у порівнянні з Берліном (приблизно 400 фільмів в програмі) набагато менше, проте, штучних частин тіла —набагато більше.

Але потрапити до Канн важко не тільки режисерам, а і глядачам, оскільки це закритий„міжсобойчик“. Себто, квитків у касах немає, як власно і кас. Існують тільки запрошення та так звані „білі квитки“ – коли тебе через статусність пропускають будь куди.

Перед показами тут можна побачити велику кількість людей з різноманітними плакатами,які готові на багато чого, щоб отримати чи виклянчити перепуски на перегляди. Бо славнозвісний „Палє“ (Palais des Festivals) на лазурному узбережжі не може не притягувати.В Каннах, на відміну від інших фестивалів, діє дрес-код, і на вечірні покази ви не можете припертися в casual та кросівках. Вас просто не пропустять. Black-tie і все таке.

Тому лайфхаків в мене не буде. Якщо Ви не маєте ніякого відношення до кіноіндустрії, то скоріш за все, потрапити на перегляди фільмів вам не вдасться.
Окрім кіносеансів тут також влаштовуються гламурні вечірки, типу „в рамках фестивалю“,але як Ви розумієте, потрапити на круїзний лайнер з Кім Кардаш’ян може також не кожний,та, якщо чесно, не кожний має те за мету. Україна, до речі, також влаштовує тут свою вечірку, яка не залишається поза увагою зацікавлених осіб.

Венеціанський кінофестиваль — найстаріший у світі, і був заснований в 1932-му році як кінематографічна частина Венеційського бієнале.
Фестиваль проводиться в кінці серпня на острові Лідо з не менш мальовничими (ніж на Лазурному узбережжі) видами на Венеціанську лагуну Адріатики. Гламуру тут теж вистачає, але пафосу набагато менше. А ще… Спекотне італійське сонце, дешевий чи безкоштовний аперол, неймовірно вродливі італійці та досить безпроблемне придбання квитків. Так, цей фестиваль, як і Берлінале, цілком відкритий для гостей. Квитки цілком можливо купити онлайн або в касах навіть за день чи в той самий день показу.Пояснюється це, на жаль, тим, що ажіотажу до Венеціанського фестивалю суттєво менше,ніж до його „молодших братів“. Хоча Венеціанський Лев і досі вважається авторитетною та престижною нагородою. Чому ж менше ажіотажу?

По-перше, фестиваль проводиться не в самій Венеції, а поблизу, на острові Лідо, і добиратися сюди трохи проблематично — водні кораблики дещо коштують, а жити на самому острові теж не варіант — досить обмежена кількість готелів, і знову ж таки ціни. Ми жили в місті і їздили поромом, на який витратили більше грошей, ніж на кіно-квитки. Окрім цього, Венеція збігається по датах з фестивалем в Торонто, який на сьогодні все більше привертає увагу журналістів та професіоналів кіноіндустрії.

Проте, не зважаючи на це, я прекрасно провела тут час. Без берлінської метушні, а як і все в Італії — не поспішаючи. Спокійно замовила квитки: дещо онлайн, дещо в касах. На відміну від Берліна, усі кінотеатри тут розташовані компактно і все поруч. Дрес-код теж набагато лояльніший ніж в Каннах. Хоча тут неможливо не хотіти виглядати гарно — блискучі помости Венеції зроблені для витончених підборів та гарних суконьок.

Стосовно програми тут теж все трохи лояльніше — без комерційного кіно зіркових голлівудських режисерів тут не обходиться, проте, і для авторського теж знаходиться місце. Окрім головного конкурсу теж існують декілька секцій — Горизонти (Orizzonti), конкурс короткого метра (Corto Cortissimo), позаконкурсні покази, міжнародний тиждень критики (Settimana Internazionale della Critica) та конкурс авторського кіно (Giornate degli Autori). Ввечері між або після показів тут можна також чудово провести час,насолоджуючись прохолодним вином та прекрасним видом на узбережжя. Проте, розклад поромів треба мати в кишені, аби вчасно повернутися додому. До речі, якщо хочете побачити нормально Венецію, то ніч для цього — найкраща пора доби, оскільки тільки вночі місто позбавлено шалених натовпів туристів.

На цьому поки в мене все. Проте, в моєму списку стоїть ще декілька європейських кіноподій, для того, щоб завершити колекцію.

Berlinale як дзеркало сьогодення

Люди з великими плакатами, яскраві листівки та флаєра, купа преси, дипломати, гільдія Європейської Кіноакадемії – саме так розпочався найзворушливий для мене кінопоказ на Берліналє цього року. Причина – світова прем’єра документальної стрічки режисера Аскольда Курова The Trial: The State of Russia vs Oleg Sentsov.

Навіть сама назва картини лунає як чітка констатація факта, та привертає увагу міжнародної спільноти до чергового терору “маленького карлика” великої псевдодержави. Адже, у фільмі досить прозоро показано як щирого патріотичного режисера засуджено до 20-ти років ув’язнення через буцім-то терористичні дії. Тому що попри всі конституції, міжнародні статути і т.п. в РФ все діє згідно старому закону “Немає людини – немає проблеми”; “неугодные” – вбиваються чи засилаються в Сибір, і прогнозів на покращення ситуації, на превеликий жаль, ніхто, принаймі зараз, не бачить. “Еще не сложились обстоятельства, при которых возможно освобождение господина Сенцова”, – промовляє жуткий карлік.

“Наші прогнози поки позбуті оптимізму, – стурбовано каже Наталія Каплан, сестра засудженого, – поки усі дні як дні сурка – ніяких змін, а мати Олега боїться не дочекатися сина”. Але активісти та режисерська спільнота не залишають надії та продовжують збирати підписи для петиції щодо амністії Олега. “Хоча вирішення цього питання можливе тільки політичним шляхом”, – каже пані Каплан. Після показу усі глядачі фільму підняли догори листівки #Free Oleg Sentsov, фотографії цього флеш-мобу вмить облетіли простори Інтернету. Та чи приведе це все до позитивного результату покаже лише час. Головне, щоб було не занадто пізно…

Залишаючи тему Олега Сєнцова, хочеться зауважити, що Кінофестиваль в котрий раз віддзеркалює гострі питання сьогодення, яке, на жаль, забарвлено важкими темними фарбами.  70 відсотків фільмів фестивалю присвячені війнам, толерантності, людяності та людської гідності. Чітко простежується крізь програмний буклет фестивалю, що війна – його лейтмотив. Багато картин присвячено і другій світовій війні, як наприклад, фільм, який відкривав конкурсну програму фестиваля “Джанго”. Французька стрічка Єтьєна Комара розповідає про відомого музиканта Джанго Рейнхардта, якому дивом вдалося врятуватися в умовах злочин проти людяності за часів окупірованого Парижу 1943-го рока. Неймовірна музика, яку було частково відтворено, торкається глибин душі та змушує побачити, чи краще сказати почути увесь біль музиканта та його народа.

Ще один фільм, який привернув нашу увагу – гостросюжетна драма”The Dinner” (Вечеря), який екранізує роман Хермана Коха. Ця стрічка, на кшталт гострого ножа, влучає в саме серце сучасного суспільства. Фільм наповнен флешбеками та ретроспективами, які кардинально перевертають перше сприйняття головних персонажів. Хто здається нормальним, виявляється монстром, який готовий йти по трупам аби прикрити злочин дітей, і навпаки цинічний сноб виявляється єдиною розумною людиною, яка керується моральними принципами.

Наступний фільм, який нам довелось побачити “Es war einmal in Deutschland” (Одного разу в Німеччині), в якому показано життя євреїв в повоєнній Німеччині. Фільм знято у жанрі трагикомедії, – таким чином режисер хотів донести до глядача, що іронія та гумор – це еліксири життя, які допомагають пережити жахливі подї минулого.

Постає питання, чому саме зараз стільки фільмів присвячено війні. Гадаю, що це невипадково.