Кінофестивалі для чайників. Обережно. Викликає залежність

Вже п’ять років поспіль лютий для мене асоціюється лише з однією подією, а саме з Берлінським кінофестивалем. Саме з Берлінале почалася, власно, моя кінолихоманка. Лихоманка в прямому сенсі слова, тому що на відміну від інших фестивалів, тут все відбувається в зимному місяці, а для того, щоб отримати довгоочікувані квитки, треба простояти не одну годину в чергах. Але все за порядком.

Якщо Ви також починаєте рік з кінооглядів, маєте величезні списки „must watch“, знаєте напам’ять діалоги з улюблених стрічок, а в кінотеатри ходите частіше ніж в бари, то скоріш за все, ви теж завзятий кіноман і теж не можете уявити свого життя без кіно. І якщо Ви до цього часу ще не потрапили до жодного кінофестивалю, але мрієте про це — цей матеріал буде для Вас корисним, але попереджаю, кінофестивалі викликають залежність.

Оскільки кінофестивалів на сьогодні розплодилося чимало, серйозні експерти з Міжнародної федерації асоціації кінопродюсерів FIAPF (Fédération Internationale des Associations de Producteurs de Films), ведуть список „акредитованих фестивалів“ – поняття „фестивалі класу А“ походить саме від цього. До зіркових „конкурсних“ фестивалів FIAPF належать кінофестивалі в наступних 15-ти містах: Берлін, Канни, Локарно, Гоа, Каїр,Карлови Вари, Мар дель Плата, Монреаль, Москва, Сан-Себаст’ян, Шанхай, Таллінн, Токіо,Венеція, Варшава.

Моєю давньою мрією було потрапити в один рік одразу на три найпрестижніших фестивалі Європи — Берлінале, Канни та Венеція, і минулого року мені це вдалося.
Отже, мої особисті враження та лайфхаки з цього приводу.

Берлінале — одна з найочікуваніших подій кіноспільноти. Зі всього світу сюди з‘їжджаються кожен рік близько півмільйона гостей, що робить його найвідвідуванішим кінофестивалем світу. В чергах в кінокаси можна почути безліч різноманітних мов і обговорити усі новини світового кінематографа. І саме в цьому увесь шарм Берлінале, фокус якого полягає не на комерційному кіно, а на кіно з соціальним підтекстом. Фестиваль якнайкраще віддзеркалює найгостріші суспільні проблеми — чи то #metoo-дебати, чи війни,чи екологічні катастрофи, чи дискримінація. До речі, цього року тут встановлено рекорд – 41% картин-номінантів знято режисерами-жінками. Для зрівняння: в Каннах минулого року жінки представили 14% фільмів, а у Венеції — лише 5%. „Дискусії минулого року відкрили нам очі, ми почали приймати більш різноманітні рішення. Але ми б ніколи не номінували стільки жінок, якщо б фільми були поганими“, – наголосив на цьогорічній пресконференції директор Берлінале Дітер Косслік (www.faz.de).

Отже, що потрібно, щоб потрапити на Берлінський кінофестиваль?
Берлінале — відкритий для всіх, і тому потік гостей цілком зрозумілий. Але забудьте про придбані заздалегідь онлайн квитки — цей номер тут не працює. Після 3-х секунд включення онлайн-продажів, які, до речі, розпочинаються за декілька днів до відкриття фестивалю, квитки вже всі розкуплені. А тому лайфхак номер один — запасаймося термосами, рукавичками та теплим взуттям та прямуємо до кас. В місті працюють чотири каси з перепродажами, де можна придбати квитки на наступні дні фестивалю, звісно, якщо пощастить. Щастить рідко, але дива теж трапляються. Взагалі, полювання на Берлінале-квитки — це ще той азарт!

Найреальніше отримати квитки за декілька годин до сеансу, коли всю решту звільнившихся квитків вкидають в каси кінотеатрів, де їх безпосередньо покажуть. Але варто прийти набагато раніше відкриття кас, і тоді – це майже стовідсотковий успіх. На одну особу видають максимум два квитки і платити можна тільки готівкою!!!

Що стосується червоної доріжки, тут теж все просто, просто та холодно. Хто прийшов першим, той стоїть в перших рядах, щоб побачити зірок, сфоткатися з ними, обнятися чи взяти автограф. Не всі зірки приїжджають в перший день, більшість — саме в день прем’єр,які розкидані в перший тиждень фестивалю. В перший день відкриття приїжджають за правилом журі, творча команда фільму, який відкриває фестиваль, ну і якщо пощастить, ще якісь „зальотні“ таланти. Всі церемонії також транслюються лайф поруч з Берлінале Палац— в Sony Centre. Дрес-код тут досить демократичний у порівнянні з Каннами чи Венецією. Простіше сказати — його немає. Ну бо навряд чи хто відважиться в лютому прийти сюди в шортах та капцях, але навіть якщо і так — в Берліні цим теж нікого не здивуєш.

 

Чому ж варто приїжджати до столиці Німеччині наприкінці зими? Та тому що тільки невелика кількість фільмів фестивалю виходить потім у світовий прокат, на то воно й некомерційне кіно. Некомерційне, справжнє, художнє та не дуже — тут вже спрацьовує суб’єктивний фактор. Але кожен кіноман знайде тут саме для себе щось особливе обов’язково. Бо на відміну від Каннського „колеги“, Берлінале орієнтується на а)геополітику — а тому приділяє увагу тому, щоб у програмі були представлені фільми зі всього світу; б) на соціальне кіно „не для всіх“ – для якого тут навіть вигадали новий жанр – „прогресивна драма“.

Окрім головного конкурсу тут також працюють інші програми, до яких можна потрапити навіть режисерам-початківцям, наприклад: „Панорама“ (міжнародне артхаусне кіно), „Форум“ (експериментальне кіно), „Покоління“ (дитяче та юнацьке кіно), Berlinale Shorts (короткий метр). І іноді там можна натрапити на справжні кіношедеври!

Канни — найгламурніший фестиваль Європи та усього світу, який проходить у травні.Найгламурніший та найавторитетніший (ну бо, гламур має мати виправдання). Потрапити режисерам сюди не так вже й легко, але як і в Берлінале тут також окрім головної програми є низка додаткових: „Особливий погляд“ (саме в цій секції, до речі, отримав нагороду Сергій Лозниця у 2018 році за стрічку „Донбас“), „Сінефондасьон“ (студентське кіно), конкурс короткого метру та „Двотижневик режисерів“. Показів тут у порівнянні з Берліном (приблизно 400 фільмів в програмі) набагато менше, проте, штучних частин тіла —набагато більше.

Але потрапити до Канн важко не тільки режисерам, а і глядачам, оскільки це закритий„міжсобойчик“. Себто, квитків у касах немає, як власно і кас. Існують тільки запрошення та так звані „білі квитки“ – коли тебе через статусність пропускають будь куди.

Перед показами тут можна побачити велику кількість людей з різноманітними плакатами,які готові на багато чого, щоб отримати чи виклянчити перепуски на перегляди. Бо славнозвісний „Палє“ (Palais des Festivals) на лазурному узбережжі не може не притягувати.В Каннах, на відміну від інших фестивалів, діє дрес-код, і на вечірні покази ви не можете припертися в casual та кросівках. Вас просто не пропустять. Black-tie і все таке.

Тому лайфхаків в мене не буде. Якщо Ви не маєте ніякого відношення до кіноіндустрії, то скоріш за все, потрапити на перегляди фільмів вам не вдасться.
Окрім кіносеансів тут також влаштовуються гламурні вечірки, типу „в рамках фестивалю“,але як Ви розумієте, потрапити на круїзний лайнер з Кім Кардаш’ян може також не кожний,та, якщо чесно, не кожний має те за мету. Україна, до речі, також влаштовує тут свою вечірку, яка не залишається поза увагою зацікавлених осіб.

Венеціанський кінофестиваль — найстаріший у світі, і був заснований в 1932-му році як кінематографічна частина Венеційського бієнале.
Фестиваль проводиться в кінці серпня на острові Лідо з не менш мальовничими (ніж на Лазурному узбережжі) видами на Венеціанську лагуну Адріатики. Гламуру тут теж вистачає, але пафосу набагато менше. А ще… Спекотне італійське сонце, дешевий чи безкоштовний аперол, неймовірно вродливі італійці та досить безпроблемне придбання квитків. Так, цей фестиваль, як і Берлінале, цілком відкритий для гостей. Квитки цілком можливо купити онлайн або в касах навіть за день чи в той самий день показу.Пояснюється це, на жаль, тим, що ажіотажу до Венеціанського фестивалю суттєво менше,ніж до його „молодших братів“. Хоча Венеціанський Лев і досі вважається авторитетною та престижною нагородою. Чому ж менше ажіотажу?

По-перше, фестиваль проводиться не в самій Венеції, а поблизу, на острові Лідо, і добиратися сюди трохи проблематично — водні кораблики дещо коштують, а жити на самому острові теж не варіант — досить обмежена кількість готелів, і знову ж таки ціни. Ми жили в місті і їздили поромом, на який витратили більше грошей, ніж на кіно-квитки. Окрім цього, Венеція збігається по датах з фестивалем в Торонто, який на сьогодні все більше привертає увагу журналістів та професіоналів кіноіндустрії.

Проте, не зважаючи на це, я прекрасно провела тут час. Без берлінської метушні, а як і все в Італії — не поспішаючи. Спокійно замовила квитки: дещо онлайн, дещо в касах. На відміну від Берліна, усі кінотеатри тут розташовані компактно і все поруч. Дрес-код теж набагато лояльніший ніж в Каннах. Хоча тут неможливо не хотіти виглядати гарно — блискучі помости Венеції зроблені для витончених підборів та гарних суконьок.

Стосовно програми тут теж все трохи лояльніше — без комерційного кіно зіркових голлівудських режисерів тут не обходиться, проте, і для авторського теж знаходиться місце. Окрім головного конкурсу теж існують декілька секцій — Горизонти (Orizzonti), конкурс короткого метра (Corto Cortissimo), позаконкурсні покази, міжнародний тиждень критики (Settimana Internazionale della Critica) та конкурс авторського кіно (Giornate degli Autori). Ввечері між або після показів тут можна також чудово провести час,насолоджуючись прохолодним вином та прекрасним видом на узбережжя. Проте, розклад поромів треба мати в кишені, аби вчасно повернутися додому. До речі, якщо хочете побачити нормально Венецію, то ніч для цього — найкраща пора доби, оскільки тільки вночі місто позбавлено шалених натовпів туристів.

На цьому поки в мене все. Проте, в моєму списку стоїть ще декілька європейських кіноподій, для того, щоб завершити колекцію.

Ітоги 2018

Можна сміливо сказати, що 2018-й був переломним роком. Сталося багато подій, які суттєво змінили моє життя та надали абсолютно новий вектор його подальшого розвитку.
Спочатку кількісні показники, які просто цікаво собі відмітити:

1. Було відвідано 12 нових міст та 3 нових країни, ну і ще безліч не нових, але не менш приємних. Найбільш вразили Венеція та Будапешт.
2. Було прочитано 26 нових книг, і хоча до запланових 50-ти мені не вистачило часу, проте це вже більше, ніж рік потому. Найбільше вразили “Земля загублених” Калитко, “Довгі часи” Рафєєнко, “До самих кінчиків” Паланіка, “Таємна історія Біллі Міллігана”, “Антена” Жадана.
3. Продивилася більше ніж 60 фільмів (а може й навіть більш ніж 100, бо занотувати все не вдалося). Найбільш запам’яталися “Щасливий Принц” Руперта Еверетта, “Міф” Леоніда Кантера та Івана Яснія, “Секретне досьє” Спілберга, “Нелюбов” Звягенцева, “Naked” Ярона Шані, “Суспірія” Гуаданіно, “Дім, який побудував Джек” ( все ж таки люблю я цього скаженого данця) та “Богемська Рапсодія” Сінгера.
4. Написала більш ніж 30 віршів, більш ніж 10 статей, і розпочала писати коротку прозу.
5. Намалювала більш ніж 25 картин та хустинок і зробила безліч хендмейду.
6. Пережила 3,5 футбольних виїздів.

Тепер про те, що не можна порахувати.
1. Відвідала дві літшколи, закохуючись кожен раз з новою силою в Карпати.
2. Відвідала музичний фестиваль “Бандерштат”, зрозуміла що “абсолютне щастя” – це скаженіти під дощем під “Жадана з собаками”.
3. Відвідала всі три головних кінофестивалі за рік (маленькі мрії здійснюються) – Берлінале-Канни-Венеція. І ще “Молодість” у Києві! Проте, все ніяк не напишу велику статтю зі всіма лайфхаками про це, але напишу, обіцяю сама собі.
4. Відвідала такі книжкові ярмарки як Лейпцизький, Франкфуртський та Арсенал (і щось мені підказує, що їх в моєму житті буде ще безліч).
5. Разом із My Sis in every Crime та нашою крутою командою ми видали 4 видання журналу Gelblau, представили його на книжкових ярмарках, знайшли багато талановитих авторів та ілюстраторів, ну і тут далі буде)
6. Нашою організацією було проведено “Перші українські Кінодні” в місті Штутгарт, а окрім того виставка та майстер-класи Петриківки в Німеччині, покази в рамках “Відкритої Ночі”; ми взяли участь у двох Фестивалях Культур в нашому місті і наліпили з цього приводу велику кількість вареничків. І ще допомогли організувати вже Другий Кубок Діаспори!!! Дякую усім моїм крутим однодумцям!
7. Разом з українцями з Карлсруе стали учасниками виставки “Революція” в місті Карлсруе.
8. Остаточно перейшла на самостійний фріланс, і вирішила, що більше ніколи не буду працювати ні на якому Unternehmen. Незалежність – то є наше все!
9. Стала частиною проекту Sashkaproject, аби просувати українських дизайнерів в Німеччині.
10. Стала лауреатом книжкового конкурсу “Смолоскип”.
11. Відбулася перша персональна арт-виставка у місті Донауворт (Баварія), в рамках якої мої малюночки проектувались на фасади міських будівель.
12. Наприкінці року ми з друзями знову зробили різдвяну акцію для дітлахів з дитячого будинку в Харкові.

І головне!

13. Збулася моя найбільша мрія…
В яку я досі не можу до кінця повірити…
Але в яку повірило одне київське видавництво…
Дякую всім, хто в мене вірив, хто мене підримував, всім моїм друзям – ваша підтримка – для мене все!

Fuchs on tour: Чорногорія та Албанія, Косово – Україна

Як і обіцяла звітую про виїзд до Албанії, який для мене був першим, і тому незабутнім. Хоча я впевнена, незабутнім від був для всіх. Навіть для албанців – все ж таки рекордна кількість опадів за 50 років – це ще те бісове задоволення. Але все по черзі.

Власно мій виїзд розпочався, коли я забрала Шваба з роботи та ми помчали до Мемінгену, звідки в нас вранці був літак до Подгориці. Наш заброньований гастхаус в Мемінгені зустрів нас щирим ароматом баварського навозу, яким шмоніло не тільки навкруги, а й в середині кімнат. Але то є баварський колорит. То є специфіка регіону. За декілька хвилин до нас приєднались наш австрійський друже та пиво, і насолоджуватися південнонімецькими пахощами стало веселіше.

Вранці в аеропорту ми зустріли ще одного виїздюка Троля, потім – дві години льоту і ми в сонячній столиці Чорногорії. Пальми, сонце і суцільний наїбон. Бо незважаючи на передчасне бронювання автівки, з нас зрубили ще додатково грошенят, і таке вже забуте почуття найобки переслідувало нас ще довго. І це не єдине, що нагадувало нам нашу Батьківщину. З правилами дорожнього руху тут так само справи кепські – тобто їх тут теж немає. Проте краєвиди тут зачьотні – гори, море, гранати та ківі ростуть на деревах.

Дорогою хлопці пояснили мені, як необізнаному свіжаку, навіщо ми взагалі сюди приїхали (бо матч збірної був за планом тільки наступного дня), і що таке граундхопінг.

Оселившись в готелі, де увесь персонал, до речі, говорив вільно російською, і в якому цього разу нічим не смерділо, ми пішли у місто займатися тим самим граундхопінгом.

Дісталися стадіону, де чомусь не було кас і не продавали квитків на сьогодняшній матч Черногорія – Данія. Пішли шукати квитки за вказівками місцевих, шляхом несподівано зустріли монумент Висоцького та виявили, що квитки можна придбати у якихось сумлівних бариг. Ну тут вже хлопці хутко все пробили, і оскільки в цьому злачному місці не було нічого, на що можна було подивитися, ми пішли їсти.

Хоча їсти – це було в моєму випадку, а хлопці розважалися грою „впихнемо в себе невпихуєме“, бо я не знаю як можна з’їсти стільки кілограмів м’яса за один раз. Бісов Євротур))) Але в їх очах читалось таке нелюдське задоволення, ейфорія та іноді навіть транс, що я навіть не була впевнена, як вони збираються йти на футбол. Наівна!

За декілька годин до гри в центрі місця вже почалися святкування, зі співанням національних пісень, фаєрами та танцями. Дуже колоритно! Балкани, йопта! Сама гра була дуже насиченою та цікавою, так само як і шалена підтримка на трибунах! Фан-сектори чорногорців викладалися до останньої хвилини гри на повну, просто феєрично! У Шваба тут є про це більш детальніше

Наступного ранку ми нарешті поїхали в Албанію, де на нас вже чекала решта виїздюків. Трохи дивні перетини кордону між цими „братськими“ країнами, „ніфіга собі краля“ на митниці та гучні крики щодо нашого прапору „Україна, брате“ підняли нам вмить ще більше настрій. За декілька хвилин – ми у Шкодрі, де вже усією бандою вирішили подивитися на місцеві руїни бургу. Руїни виявилися крутими!

Після того як обов’язкова туристична та традиційна алкогольна програми були здолені, ми пішли у місто. Передчуття чогось космічного за шквалом емоцій переповнювало моє жовтоблакитне серце. Настрій був у всіх на висоті. Сяяло сонечко, і нічого не передбачувало холєри, навіть той факт, що в нас не було квитків. Нє, ну я, звичайно, здивувалася, чому за тиждень до гри вже не можна було замовити онлайн квитки, але особливо не переймалася.
В місті вже можна було побачити наші кольори та прапори. Агов! Наші в Шкодрі! О сьомій годині за планом був марш, і злива. Причому злива така курварська, що за хвильку ми були мокрими до кісток. Але ніхто не зневажав на ті змочені обставини. В нас в руках були прапори, і ми, якогось біса опинившись у самісінькому початку марша, йшли за vov4ik та барабаном, кричали заряди та божеволіли від емоцій.

Албанці аплодували і це було таке крутяцьке відчуття! Діставшись стадіону і ще трошки там пофєстівалів, ми почали виливати та вижимати воду з усього, з чого могли, найсміливіші роздягалися до трусиків)))). Бо тільки коли опиняєшся в теплому приміщенні, розумієш, як, курва, холодно, і що важкий від води одяг прилип до тіла, ну і виходу з того особливо не було. Добре, що ми не брали з собою паспорти, бо ті бідолашні, хто це зробив, залишилися з мокрими ганчірками замість документів.

Саме тут варто згадати ще, що в нас не в усіх були квитки, і хлопці зникли в незнайомому напрямку, щоб їх пробити. І от тут я тупо не зрозуміла! Чому на пустий стадіон не було жодного квитка для наших вболівальників? Я не маю досвіда виїздів, але маю глузд та логіку, які грають не на користь ФФУ. Як могло так статися, що на касах не було квитків і не можна було нічого зробити? Повний трешак! Врешті решт нам пощастило, тому що один чувак просто віддав нам свої квитки. Але відчуття, що відбувається щось не зовсім правильне, мене не покидало, особливо коли ти опиняєшся на пустому стадіоні і от зовсім нічого не розумієш.

За грою слідкувати було важко, тому що дощ хєрачив майже без зупинки. Але і гра була у порівнянні зі вчорашнім матчем черногорців проти датчан, ніякуща. Хоча було дійсно дуже важко слідкувати за реальністю, бо через холод та дощ, мене почало капець як колбасити, і решту подій я пам’ятую тільки флешбеками. Торс Шваба, який вважав, що голяком тепліше, дурний барабанщик, який не розумів, як користуватися барабаном, і незкінчена злива. Дякувати Богові, наші все ж таки забили у другому таймі, ну як, спочатку забили косовари автогол, а потім вже Ярмоленко забив 32-й гол за збірну, тим самим наблизившись ще на крок до бомбардирського показника Шеви. Огляд гри я залишаю професіоналам. Але тоді в нас ще була надія…

Наступного дня ми ще встигли трохи насолодитися чорногорською природою, яка до біса дуже нагадувала Крим: гори, схожі на ведмедів, лазурне море з кам’яними пляжами, – щось в тому усьому було дуже знайомим та ностальгічним…

Вишивка по-сучасному.

Моє нове творіння – вишивка “Слухай українське”.
Вирішила, що вишивати можна не тільки традиційні сорочки, але і сучасні речі.

Післяконцертне. Бумбокс

— Не встигнемо, попереду пробка. Клятий А6!!! А інтерв’ю за дві години.
— Все встигнемо! Гугл мєпс нам навіщо? Зараз ми ту пробку і той А6 об’їдемо.
В цей момент з машини поряд раптом виникає жовто-блакитний прапор – Егей, фанати!
Не ми єдині поспішаємо в післяробочий часпік до Франкфурту, де минулої п’ятниці відбувся концерт Бумбоксу.
Саме у місті на Майні і розпочався їх міні-тур, який об’єднав п’ять міст Європи.

19.29 і ми зі стопроцентною пунктуальністю дісталися концертного холу. Десь в середині вже лунали знайомі звуки – закінчувався саундчек.
А я нервувала мов школярка. Бо ніколи б не подумала десь в далекому 2006-му, коли “Вахтерам” та “Квіти у волоссі” заполонили усі радіомережи, студентські конференції та вечори біля костру, що зможу коли-небудь поспілкуватися з Андрієм перед концертом.

А сам концерт був пречудовий.  Дуже здивували нові аранжування старих пісень. Так, наприклад, нове аранжування “Квітів у волоссі” та “Бета карантину” зовсім збили з пантелику в гарному сенсі, досить неочікувано та по-іншому, але не менш круто.

Після першої пісні Хливнюк попередив “Терпіть! Ми будемо грати нові пісні”. Але терпіти, звичайно, нічого не треба було. Нові пісні – нові емоціїї і нові враження. Хоча окрім абсолютно нових пісень гурт виконав і свої класичні візитівки на кшталт тих самих “Вахтерам”. І саме цей мікс старого та нового показав, як розвинулася група, як вона подорослішала, як змінився напрямок лірики. Адже між “Меломанією” та “Терміналом Б” чи “Людьми” – ціла вічність, не тільки гурт, світ змінився. І це відчувається в їх піснях.

Особливо вразило до мурашок виконання “Пеплу” та “Колишньої”.
Під час “Пеплу” голос Андрія проникав кудись дуже глибоко в середину, чіпав там усі струночки душі і натягував їх до тремтіння. Дуже чуттєво, дуже проникливо та лірично.
Останньою була виконана пісня Скрябіна “Спи собі сама”, але тут без слів. Все зрозуміло і так.
А ще, на відміну, від деяких, Андрій не втік після концерту кудись за сцену, а пішов до фанатів: селфі, автографи чи просто пожати руку – для нього це було само собою. І це круто!!!

Тепер залишилося написати статтю з інтерв’ю та чекати нову пластику, яка повинна зовсім скоро з’явитися.

Berlinale як дзеркало сьогодення

Люди з великими плакатами, яскраві листівки та флаєра, купа преси, дипломати, гільдія Європейської Кіноакадемії – саме так розпочався найзворушливий для мене кінопоказ на Берліналє цього року. Причина – світова прем’єра документальної стрічки режисера Аскольда Курова The Trial: The State of Russia vs Oleg Sentsov.

Навіть сама назва картини лунає як чітка констатація факта, та привертає увагу міжнародної спільноти до чергового терору “маленького карлика” великої псевдодержави. Адже, у фільмі досить прозоро показано як щирого патріотичного режисера засуджено до 20-ти років ув’язнення через буцім-то терористичні дії. Тому що попри всі конституції, міжнародні статути і т.п. в РФ все діє згідно старому закону “Немає людини – немає проблеми”; “неугодные” – вбиваються чи засилаються в Сибір, і прогнозів на покращення ситуації, на превеликий жаль, ніхто, принаймі зараз, не бачить. “Еще не сложились обстоятельства, при которых возможно освобождение господина Сенцова”, – промовляє жуткий карлік.

“Наші прогнози поки позбуті оптимізму, – стурбовано каже Наталія Каплан, сестра засудженого, – поки усі дні як дні сурка – ніяких змін, а мати Олега боїться не дочекатися сина”. Але активісти та режисерська спільнота не залишають надії та продовжують збирати підписи для петиції щодо амністії Олега. “Хоча вирішення цього питання можливе тільки політичним шляхом”, – каже пані Каплан. Після показу усі глядачі фільму підняли догори листівки #Free Oleg Sentsov, фотографії цього флеш-мобу вмить облетіли простори Інтернету. Та чи приведе це все до позитивного результату покаже лише час. Головне, щоб було не занадто пізно…

Залишаючи тему Олега Сєнцова, хочеться зауважити, що Кінофестиваль в котрий раз віддзеркалює гострі питання сьогодення, яке, на жаль, забарвлено важкими темними фарбами.  70 відсотків фільмів фестивалю присвячені війнам, толерантності, людяності та людської гідності. Чітко простежується крізь програмний буклет фестивалю, що війна – його лейтмотив. Багато картин присвячено і другій світовій війні, як наприклад, фільм, який відкривав конкурсну програму фестиваля “Джанго”. Французька стрічка Єтьєна Комара розповідає про відомого музиканта Джанго Рейнхардта, якому дивом вдалося врятуватися в умовах злочин проти людяності за часів окупірованого Парижу 1943-го рока. Неймовірна музика, яку було частково відтворено, торкається глибин душі та змушує побачити, чи краще сказати почути увесь біль музиканта та його народа.

Ще один фільм, який привернув нашу увагу – гостросюжетна драма”The Dinner” (Вечеря), який екранізує роман Хермана Коха. Ця стрічка, на кшталт гострого ножа, влучає в саме серце сучасного суспільства. Фільм наповнен флешбеками та ретроспективами, які кардинально перевертають перше сприйняття головних персонажів. Хто здається нормальним, виявляється монстром, який готовий йти по трупам аби прикрити злочин дітей, і навпаки цинічний сноб виявляється єдиною розумною людиною, яка керується моральними принципами.

Наступний фільм, який нам довелось побачити “Es war einmal in Deutschland” (Одного разу в Німеччині), в якому показано життя євреїв в повоєнній Німеччині. Фільм знято у жанрі трагикомедії, – таким чином режисер хотів донести до глядача, що іронія та гумор – це еліксири життя, які допомагають пережити жахливі подї минулого.

Постає питання, чому саме зараз стільки фільмів присвячено війні. Гадаю, що це невипадково.

 

Первые 800 км полет нормальный

Если Украине не дают безвиз, друзья живут в Прикарпатье, а жизненная активность не позволяет зараннее планировать такую мелочь как отпуск, тогда не остаётся ничего другого как поменять в машине масло и отправиться в дорогу. Для меня как водителю с годовалым стажем – это первая такая длительная поездка.

Поездка по Германии, как и предполагалось, была чудной. Заехали в послерождественский Нюрнберг, погуляли и заново влюбились в Дрезден, и установили курс на Вроцлав.

Въехали в Польшу.

Первые 60 (!!!) км никаких ограничений скорости, точнее они может и были, но никакие знаки об этом не сообщали. Из знаков по дороге только “снежинки”, “олени” и, “внимание,  – снежинка конец”. Вот потому что поляки точно знают, где дорога не скользкая.

Зато через каждые пару км есть табло с температурой асфальта! Это важно!

При этом, после нескольких последних указателей с возможностью передумать и всё же вернуться в Берлин всё стало совсем плохо. Пропали светоотражатели на разметке, отбойники, появились красные бегущие строки 24h, видимо речь идет о каком-то сомнительном круглосуточном сервисе для водителей. Ох уж эти снежинки “конец”….

На подъезде к Вроцлаву все таки появились знаки ограничения скорости, хотя на трассе мало кто обращал внимание на те несчастные 110 км.

В конечном итоге мы благополучно добрались до Вроцлава, убедились, что знание украинского в Польше – жизненная необходимость, так как с английским тут немного погано.

Далі буде…

35 счастливых событий 2016-го

Этот год выдался для меня очень тяжелым. Количество разочарований, “зрад”, падений, психологических срывов на протяжении всего года и даже в его конце беспощадно заставляет усомниться в себе и своем деле, опустить руки и забиться в норе, как это было несколько лет назад.
Но один человек своим примером подсказал интересную практику: “которая заключается в том, чтобы написать на чистом листе бумаги все моменты со знаком «плюс», которые случились у тебя на протяжении месяца/года”.
Приступаем. А чтобы подкрепить силу данной практики, я решила визуализировать каждый момент фотографией.

  1. Начался год с предложения руки и сердца, которому мне посчастливилось даже посодействовать. Мои любимые друзья решили пожениться. Это было безумно трогательно. Не знаю, как, тогда еще, невеста, но я радовалась до слез.
    silvester_2016_002
  2. В этом году я отметила первый раз в своей жизни рождество со своим отцом и его семьей, частью которой за этот год стала и я. Этого у меня не было никогда. Несмотря на -25 градусов в заснеженном Киеве, который теперь стал для меня еще ближе и родней, мне было тепло, как никогда. Люблю тебя, папочка, больше всего на свете.  Спасибо Свете и Юле, что думаете обо мне, и всегда готовы помочь и поддержать.  Вместе – мы сила.  Теперь моя мечта, это отпраздновать с папой день рождение – такого у меня тоже еще в жизни не было.
    IMAG2691
  3. Я дважды побывала в Днепропетровске, который за год стал уже Днепром. К этому городу у меня особые чувства. Как минимум потому что там живет мой старый замечательный друг. И я безумно рада, что мы возобновили общение.
  4. Во время первой поездки в Днепр я посетила военный госпиталь, немного помогла с медикаментами и бытовыми вещами, за что спасибо моему другу, и всем, кто подключился к пожертвованиям.2016-01-05 11.11.17
  5. Во время второй поездки я познакомилась наконец-то лично с “відкритими серцями” Светланой и Борисом.  Волонтеры с большой буквы, которые пожертвовали многим ради помощи нашим ребятам в АТО.
  6.  В том же Днепре отпраздновала 30-е подружки. Непривычное и волнительное было чувство. С И. познакомились мы 8(!!!) лет назад в Штутгарте. А день рождение праздновали в ее родном городе, который я во времена своего украинского студенчества тоже облюбовала. А вместе мы там побывали в первый раз только в этом году; в кругу ее семьи, которая стала и моей; в кругу ее друзей, о которых столько было рассказано забавных историй. Это тепло и сентиментально. Мечтаю все это повторить в моем родном городе).
  7. Ровно год я делю жилплощадь с самыми милыми на свете кроликами Сюзи и Кешью,  благодаря которым  уже не так боюсь оставаться самой, и которые каждое утро будят меня нежными кроличьими поцелуями.
    Мы не уйдём без Морковки!
  8.  Я сделала себе четвертую татуировку. И да, подтверждаю, – это зависимость. Мотив для 5-й тоже уже тщательно обдуман) В принципе, для 6-й тоже.  Каждая моя татуировка отображает мою самость и несет в себе определенный смысл. Они – просто часть меня.
    DSC_7862
  9. Наконец-то покупалась в океане! Давно мечтала! Ощущения непередаваемые. Безумно холодно! Безумно громко! И просто безумно! Понимаешь смысл выражения “сила стихии”.
  10. Открыла для себя такие новые города как
    Лиссабон, ВенаОдесса, Черновцы.
  11. Вышила свою первую, но далеко не последнюю, вышиваночку. Это невероятный кайф. Все эти крохотные крестики несуь в себе определенную магию тысячелетий. Это правда. Для своего “дебюта” выбрала традиционный орнамент Донеччины. Теперь я ношу часть родного края, и это чудесные ощущения.
    вишивка-5
  12. Весной плодотворно пощелками затворами с А., в результате чего получился фотопроект “Левитация”. Насколько он удался, ценить уже не мне. Но удовольствие фотографировать и одновременно фотографироваться с человеком, которые “ловит” на лету мои идеи, очень круто.
    В следующем году мечтаю осуществить “сказочный” фотопроект с моими К. и И. И никакая непогода нам не помешает!

    lessonsoflevitationno4

  13. У меня как никогда километры проявленной(!!!) пленки. Больше черно-белой, но есть и парочка цветных.  Мечтаю найти время, чтобы все это счастье упорядочить и отпечатать. И хочу больше делать пленочных портретов!
  14. Побывала на танцевальной постановке Swan lake reload, на балетных номерах в рамках Stuttgarter Nacht, а также на вечере камерного балета штутгартской труппы. Всем рекомендую!
  15.  Посетили опять кинофестиваль Berlinale. Опять разминулись с Клуни, зато в очередной раз соединила две страсти: Берлин и Кино.
  16. Побывала во второй раз на концертах двух любимых групп, по которым фанатею еще со школы: Placebo и Muse. Об этом напишу отдельно) Но то что в один год, обе группы приехали в Германию, уже было само по себе роко-счастье.
  17. А в Мюнхене я улетела в нирвану вместе с 5’NIZZA. Я не могу сравнивать украинские группы с британскими, т.к. это абсолютно разные ощущения, поэтому их концерт попадает в отдельный пункт.
    13250566_1701163396775147_188659690_n
  18. Я начала ходить в художественную школу и брать уроки академического рисования у потрясающей художницы Ирины Балюры. Спасибо моему Б., что уговорил меня, и спасибо Ирине за терпение и вдохновение.  Мечтаю рисовать в миллионы раз больше. Мечтаю преодолеть все те комплексы и страхи, которые пока еще не позволяют мне осуществить многие из идей.
    About the origin of the sin
  19. Посетила первый Comicon в Штутгарте. Мечтаю покосплэить! Вообще, Comicon – это место, где нет стереотипов, возраста или какого-то зла. Здесь свой мир, свое царство ярких красок, талантливых иллюстраторов и непредсказуемых костюмов.
  20. Я поучавствовала в 2х забегах на 6,5 и 5 км.  В следующем году хочу непременно улучшить свое время.
  21. Я была дружкой на свадьбе друзей, с которых начинался этот список. В любимом Франике! Мы плели барвинки, плакали от счастья, смеялись до слез и танцевали до упаду. Очень вами горжусь и постоянно по вам скучаю.
  22. А после свадьбы мы совершили абсолютно случайно мини-авто-тур по юго-западной Украине, посетив на межгородском такси (и нет, денег у нас не много, просто не оставалось другого выхода) Черновцы и Каменец-Подольский, чтобы в итоге прибыть утром в долгожданную Одессу.
  23. Я помогла моим знакомым военным отремонтировать два автомобиля. Ну и так, по мелочи)Спасибо всем, кто реагирует на мои посты! Разом ми зможемо все!
  24. Б. осуществил мою мечту и подарил мне граммофон. Обожаю этот звук… Знаете, эти первые секунды, когда игла касается пластинки… Ммм… Так что на все праздники смело дарите пластники и не ломайте себе головы)
  25. Открыла для себя большое количество новой украинской музыки. І взагалі… більше спілкуюся та пишу солов’їною… не принципово, а тому що для мене це важливо і надзвичайно приємно. Бо вона ж як колискова 🙂
  26. Побывала на показе фильма “Спадок Нації” и познакомилась с талантливыми создателями фильма Лесей Воронюк и Олександром Ткачук.
  27. А еще чуть не сошла с ума от радости, когда Джамала выиграла Евровидение. Очень был радостный день.
    ESC2016_-_Ukraine_Meet_&_Greet_21
  28. У меня прошел первый год испытательного срока вождения. Поняла, что я все таки дочка своего отца, так как привязалась к своему Филе как к родному.
  29.  Получила очень много хороших отзывов о своей первой книге. Спасибо всем, кто прочитал, и нашел время поделиться. Для меня это очень важно! Познакомилась виртуально с девушкой, которая очень искренне поблагодарила меня за книжку, т.к. ей моя история тоже очень близка. Хотя бы только из-за этого считаю, что выпустилась она не зря. Спасибо тебе, О., за признание и понимание. Этого сейчас очень мало.
    buchundich
  30. Мы основали украиноязычный журнал Gel[:b]lau, выпустили два полноценных номера и уже работаем над третьим. Несмотря ни на что мы отстояли свое дело! Спасибо моей замечательной команде! Спасибо всем, кто нас поддерживает и нам помогает! Спасибо всем читателям, так как вы самое главное, для кого мы работаем! Всебудегельблау!!!!!
  31. Мы основали НГО Украинское Ателье Культуры и Спорта! И пусть нам сейчас очень нелегко, хочется верить, что у нас все получится! Вот просто очень хочется этого!
  32. Наконец-то закончила работу над сборником стихов, который в данный момент находится в печати. Спасибо моей К. за иллюстрации и обложку.  Спасибо папе, который практически каждый день клевал меня, без Тебя я бы не решилась. И сборник от начала и до конца посвящается Тебе.
    Фотографии не будет, чтобы не спойлерить)
  33. Поехала в зону АТО и Донецк. Потому что не вытерпела. Встретилась с папой и подружкой. Отщелкала около 300 фотографий.  Миссию выполнила!
    img_20161030_124153
  34. Организовали фотовыставку Донбасс 2014-2016. Всем гостям спасибо за отзывы! Мы на этом не остановимся. Я так точно!
  35. Начали сбор вещей и средств для помощи нуждающимся деткам и военным. Благодарю всех тех, кто уже откликнулся, и заочно всех тех, кто только собирается это сделать. Вы же собираетесь, только не успеваете мне написать, правда? Я еще подожду! Поверьте, делать добрые дела очень приятно и радостно!
    Наверное, на этом пока поставлю точку, хотя надеюсь что это не последнее позитивное событие в этом году.

    И передаю дальше эстафету!

Часть 4. Возвращение

Так получилось, что время моего прибытия совпало с очередным обострением в зоне АТО.
К зиме всегда (жутко, но это уже 3!!!!!! зима) тут всё обостряется.
Хотя впоследствии выяснилось, что мне опять чертовски повезло.

Главный вопрос состоял в:
а) через какой блокпост меня с компроматом вывозить обратно;
б) сколько это может занять суток.

К тому моменту усилились обстрелы КПВВ.
Некоторые из них закрывают в такие дни слишком рано, и машины остаются в серой зоне.
В серой зоне ночевать под обстрелами как-то не прельщало. А на тех блокпостах, которые остались открытыми, очереди были просто колоссальными. И проехать возможно было опять же таки отстояв весь день в очереди, проночевав в серой зоне, и потом первыми утром переехать.

Мы постоянно обновляли сводки всех КПВВ, звонили знакомым…
В итоге пришли к немного грустному, но единственному наиболее быстрому выходу – переходить границу пеши.

План был таков, папа довозит меня до первого днровского поста, а дальше я своим ходом.
Выехали рано утром, которое как на зло, выдалось более чем прохладным.

– Волнуешься?
– Пап, кто из нас еще больше волнуется?
– Все будет хорошо. Ты у меня сильная. Карточки попрятала?
– Угу, в самое надежное место, учитывая, что раздевать догола меня не будут.
– Телефон?
– Отключен и лежит в том же месте.
– Планшет?
– Спрятан под свитером и шарфом
– Я даже не заметил
– Ну так) Я тщательно все продумала) В чемодане и рюкзаке самое компроматное – это шоколадка. Все путем!

Проверив все еще раз, мы тронулись в путь. По дороге нас уже остановили 3 раза. Проверка документов и т.д. на внутренних постах. Все проверки сопровождаются, к слову, допросами, куда Вы едете, зачем…
Когда слышали, что едем к блокпосту, доверия это как бы к нам не внушало.
А так как дорога была одной, то вопрос был все равно риторическим.

Доехав до начала машинной очереди, папа оставив меня в машине, побежал узнавать, что там и как впереди.
А я стою, смотрю на заминированное поле, и пытаюсь разобрать по полочке свои чувства.
С одной стороны безумно грустно прощаться с папой, с другой стороны – уже не терпелось быть на безопасной территории со своими жовто-блакитними…

Папа прибежал запыхавшись, cxватил мой чемодан и меня, и уже на бегу говорил: “там автобус”, “через серую зону”, “как раз сейчас уже будет отправляться.”

Мы бежим по грязи к автобусу, оставляя бесконечную машинную очередь позади. Быстро грузим все, на ходу прощаемся, и все… папа остался по ту сторону стекла.

Машинально уже смахиваю слезы и иду по проходу автобуса, в котором на меня уставились примерно 50 пар глаз.
По ходу, я очень выбивалась из контингента пассажиров.
Здесь сидели практически одни пенсионеры, одетые во все серое, под цвет месту.
И тут я. С косичками, в ярко-оранжевой куртке и огромным километровым таким же оранжевым шарфом.
Нет у меня другой куртки. Другая, вообще желтая с голубыми встaвками.

Как оказалось, автобус тут стоял уже 4 часа, и только сейчас “вояки” дали добро проехать.
Бабки тихо перешептывались, ругали осторожно шепотом ситуацию, оглядываясь после каждого слова. Но это я уже видела… В ДНР все боятся говорить.
Одна бабусенька гладила с любовью трезуб на паспорте: “трезубчик мой родненький“, – практически про себя прошептала она, посмотрев на меня. Свои друг друга чувствуют.
К сожалению, чувствуют это и “те”.

Медленно подъехал автобус к КПВВ на паспортный контроль.
Приготовились!” – прокричал водитель.
Все приготовили паспорта и насторожились.
В автобус зашел “вояка”. Огромный, с калашом, с нашивкойднр“, все как положено, и даже с зубами.
Не спеша, он проверял паспорта, иногда что-то уточнял, проходил дальше, и наконец-то добрался до последнего ряда, на котором как “оранжевое бельмо” сидела я.
Молча протянула паспорт (естественно внутренний, с донецкой пропиской).
Он внимательно на меня посмотрел, пролистал мой паспорт, еще раз посмотрел на меня. Взял паспорт у рядом сидящего мужика, а потом так неожиданно на весь автобус:
Андреевна, встать!
За всю мою жизнь меня по отчеству еще не называл никто. И я действительно растерялась, так как не сразу поняла, что обращаются-то ко мне.
Куда, направляешься, Андреевна?
Весь автобус замер.
Бабушки попригибались, боясь пошевелиться. Мужики отвернулись, уставившись в окна.

Тишина гробовая. Только “вояка” с направленным калашом и я, начиненная компроматами.
К дедушке еду
– К какому, б…ть дедушке, Андреевна? Двоюродному?
– К родному. Почему двоюродному?
– Да потому шо нет у тя там дедушки никакого. Када он у тя появился? Небось только шо. Шо ты мне тут рассказываешь? Тебя шо не учили, шо врать не хорошо.
И ружьишком своим трясет на меня.
– Есть у меня дедушка
– Адрес его быстро. Сейчас проверим.
И тут он мне даже времени не дал на ответ.
А я, вот, хоть убей, забыла адрес деда, реальный адрес реального деда.
Вылетело из головы. Когда в своё время еще приезжала к нему, дед меня на вокзале встречал.
Но если бы не забыла, все равно не сказала. Дед, как и всё моё семейство, ватный, но в этот момент я терялась в догадках, что конкретно, и от кого, куда, могло слиться.
Врешь ты все. Не знаешь ты адреса.
– Меня на вокзале встретят.  Вот телефон. Можете позвонить и узнать.
Телефон у меня, конечно, липовый, старая “жабка” с “полифонией”.
– Не хорошо врать… Ксения…
Стал и смотрит на меня, в одной руке мой паспорт, в другой калаш. Проверяет на прочность.
Мы же оба знаем, что ты врешь.
Мы-то, конечно знаем, но я была уверена, что он брал “на понт”. Не знаю, на что он рассчитывал, но я уселась с умным видом читать книжку.
“Вояка” забрал паспорта и вышел. Потом долгое время расхаживал мимо моего окна, поглядывая на меня и демонстративно тряся моим паспортом.

Бабки в это время перешептывались “из-за одной щас всех постреляют”, “а шо у нее в паспорте было”, “тихо, потом рассажу“.
Водитель нервно курил. Я делала вид, что читаю, хотя разговоры этих бабушек бесили намного больше, чем вояка за окном.
Не знаю, сколько прошло времени, прежде чем мне вернули паспорт и мы поехали дальше… Казалось, что целая вечность.

А потом нас выгрузили посреди болота в посадке.
Впереди тянулась огромная живая очередь, точнее это была не очередь, а столпотворение людей.
А где-то вдалеке развивался мой родной флаг.
Никогда не забуду этот момент!
Никогда я не радовалась этому сочетанию цветов так, как тогда. На улице было жутко. Меня трясло от холода, но этот флаг в конце настолько меня грел, что я готова была ползти по грязи на коленях, но доползти до него. Очередь двигалась медленно. А я смотрю вперед, прижимаю крепче всё, что под шарфом, и улыбаюсь. А там уже “хлопцы” стоят… А значит снова всё хорошо.
Жiночка, отойдите”, дайте машине проехать“, – говорит один из военных бабушке с чемоданами, когда я уже приблизилась ко входу на пропускной пункт.
А сама смотрю на родные нашивки у него на форме, стою и улыбаюсь. Улыбаюсь и плачу.
Давай, проходь вже” – говорит.

Досмотр вещей я вообще прошла быстро.
Зато очень удивилась, с каким пристрастием осматривались все сумки бабушек.
После досмотра встала в очередь на паспортный контроль.
Тут, конечно, всё совсем печально стало. Связи нет. Холод пробирает. Очередь на “чай” еще больше, чем на паспортный контроль.
А проверять никто ничего не собирается.
По моему липовому телефону приходят сотни сообщений от папы “Абонент вам звонил”.
А ответить я не могу, связи нет… Ведь папа даже не знает, где я и что.
Залезаю на какую-то бетонную хрень… достаю из-под “злачных мест” второй телефон.
Народ даже внимания не обращает, все коченеют от холода.
Пытаюсь словить связь. “Папа, папочка, всё хорошо! Я у наших!”

По очереди пошел слух, что зависли базы… и что стоять будем долго… К этому времени мы стояли уже два часа.
Это нас типа наказывают, мол, упадите нам в ноги, Донбасс, а мы вас не пропустим к себе. Выкусите“.
Да-да, это все, чтобы показать, как они нас презирают“.
Люди все злобные такие. Всякие гадости плетут.
Я пытаюсь пропускать все эти разговоры мимо ушей.
Но мне очень холодно. Вот прям очень. Начинает лихорадить.

Связи хватило только, чтобы сообщить, что я жива… и что все хорошо.
Через еще некоторое время мне было уже даже не холодно.

Какой-то мужик, узревши у меня в руках два телефона, громко спросил (ну так, чтобы все услышали): ” А что, дочка, у тебя два телефона, один чтоб с нашими связываться, а другой, чтоб с сепарами? Везде всё схвачено?”
Тут, меня порвало… И я сорвалась… Плачу в захлёб, “да чтоб вас, да как вы смеете, я волонтер вообще, и на многое готова…”
Не знаю, что я там еще несла. Только помню, что откуда ни возьмись взялся мужик. Поднял меня за капюшон как котенка вверх, в другую руку поднял мой чемодан и понес куда-то в самый перед.
Толпа начала протестовать. “Куда Вы ее понесли? Все стоим! И она пусть стоит“.
Люди, Вы что озверели, гляньте на этого ребенка, у неё от холода лицо фиолетовое, Вы что хотите, чтобы она тут окочурилась от холода“.
Не знаю, что это был за мужик…
Но огромное Вам спасибо, мужчина!
Не знаю, чтобы со мной было, если бы он меня не вынес.
Хлопцы впереди тоже сразу пропустили меня вперед, быстро провеpили паспорт и провели в тепло…

Впоследствии я узнала, что в какой-то степени очередь действительно создают специально…
Так как 85% этих очередей составляют пенсионеры, которые живут сейчас лучше всех. Они ведь пенсию получают и там, и тут. Вот и ездят через блокпосты, в Украине пенсии снимать.
А сами….
“Ты даже представить себе не можешь, сколько от них вреда, и сколько наших пострадало, – говорят мне хлопцы, – то мед пронесут с чекой внутри, то молоком угостят, и все в госпитале лежат, то взрывчатку в батон зарывают. Чего только тут не случалось…”
Многое мне рассказали…
Но все детали я уж приберегу для своей книжки, которую надеюсь в следующем году закончить.

А пока приглашаю всех на фотовыставку, посвященной моему родному дому, и как он изменился за эти три года.

Но если город можно отстроить заново, то людей уже не вернуть.
Не вернуть ребят, положивших жизнь ради свободы;
А все, кто в конце выживут, уже никогда не будут прежними…
Эта война изменила нас… навсегда…

P S
Ах да, почему мне в итоге повезло?
Когда я уже была в Днепре, узнала, что буквально на следующий день тот блокпост хорошо так обстреляли.
Были жертвы среди мирных жителей, взорвался автомобиль…
Немного странно это знать…

Часть 3. Истории изнутри

Так получилось, что из всех друзей/знакомых/родных из адекватных в моем городе остался папа и моя смелая Ж.  Но у Ж. маленькие детишки, которым скоро в школу. Поэтому и их чудное семейство в скором времени покинет Мордор.
Ж. подкидывает мне время от времени интересные материальчики, которые я аккуратно абсолютно все употреблю в новой книге.
В этот раз тоже не обошлось без лиричных отступлений.

– Сколько таких, как вы тут?
– Процентов 20, не больше. В основном все “укропы” выехали, не выдержали.
Хотя большее количество составляют люди, которым на самом деле уже всё равно, лишь бы закончилась война.
– Неужели “наши” ряда не пополняются?
– Не могу сказать, что с каждым днем становится больше проукраинских. Становится больше разочаровавшихся, которые хотят “аби кого” только не то, что есть. Захар мало, кого устраивает. Жить-то стали объективно хуже.
– А он?
– А он на могиле Самсунга сказал, “Б..я буду, Славянск верну”.
– Когда же это только все закончится… Это я так, риторически.
– Ты же понимаешь, что проблема огромного количества оружия в обществе сейчас беспокоит не только власть в Киеве. Здесь этого боятся не меньше. Оружия в руках у обезьян. У них такие проблемы с дисциплиной сейчас…. Поэтому только радикальные меры…
А население? Тут же нужна многолетняя работа психологов, чтобы весь этот массовый психоз вылечить.
Вот на днях…
Подняла одна “мамаша” шум: “А че мои дети должны изучать пиндосский праздник” (в смысле, Хэллоуин). И попробуй, докажи ей, что изучение языка – это еще и изучение культуры той страны. Но по ее словам, им и “пиндосский” язык не нужен. Не нужен он в дыре. У них учебного процесса нет как такового. Одни сплошные конкурсы, семинары о гражданственности. Дети нулевые.  Ничего не знают, кроме гимна ДНР. Причем если его не будешь знать наизусть, из школы выгоняют. Это на полном серьезе. Из предметов один русский и гражданственность. Ни информатики, ни экономики в старших классах. Все поурезали, поотменяли.

А украинский? Дети не знают украинского вообще. Раньше ведь даже если мы не говорили на нем, украинский на фоне всегда звучал. Включишь СТБ или еще что-то и уже слушаешь… А детки хотят его учить… Мои хотят.
Ведь что я могу сделать, если мои дети сами выбирают желто-голубые шарики. Кто-то при этом из прохожих улыбается. “Наших” всегда видно) От этого тепло.

– Тебе за детей не страшно?
– Страшно! Поэтому и решили переезжать. Хоть и люблю свой родной город. Но дети растут, задают вопросы, а я боюсь отвечать правильно. А неправильно отвечать не могу.
– Что ты имеешь в виду?
– Что они за флаги спрашивают “Мама, что это висит, это же не украинский флаг”. А что я могу ответить? Ответила, что “не обращай внимание, просто тряпка. А малая возьми и ляпни это на детской площадке. А там кругом одни выб…ки со своими “мамашками” и “папашками”, которые всей семьей в камуфляже стоят.
И вот тут самое страшное. Они своих детей  с рождения учат “отжимать”. Едет мой ребенок на самокате, подойдет такое дитя днр, отберет самокат, а мама на всю площадку скажет “ай, какой молодец, правильно сделал” и чмокнет своего гаденыша. Как тут не уехать…

Продолжение следует…