Часть 2. Репортаж из Мордора

Мой родной город я покинула в самом конце апреля 2014 года. Тогда всё только начиналось.

Хотя я тогда даже представить не могла, чем всё обернется.
Я просто с тяжелым сердцем покинула здание новенького Аэропорта, которого спустя две недели после моего отлета больше не стало.
Тогда я не думала, что кадры, которые я осторожно поймала возле оккупированной ОГА станут историческими, не знала, что апрельские бои в Славянске были цветочками по сравнению с грядущими бомбежками, не знала, что мой брат станет мне врагом, слившим меня своим “новым друзьям”.
Тогда я еще гуляла с жовто-блакитними ленточками и пила кофе во “Львовской майстерні шоколаду”.
Я вернулась в Донецк спустя 2,5 года. За это время многое изменилось…
События, люди, город.
Его больше нет…
Того Донецка, который привыкла считать родным…
Вместо него там сейчас какой-то чужой город из прошлого, в котором ужасно пахнет войной.
Никогда и ни с чем не спутаю этот запах. Запах разорвавшегося снаряда, запах гари, горячего металла, крови. Запах боли и смерти. Чем-то похожим пахло в Киеве в начале 2014… Только прибавьте к тому на десятки тысяч больше смертей, а вместо горящих шин – грады и тяжелую артиллерию…

Первое, что встречает при въезде в город – это бюст Ленина на знаке “Донецк”, флаг советского союза и флаг ДНР, и конечно же “зеленые человечки”. Они тут повсюду, на каждом углу и перекрестке.

Дальше бросается в глаза дикое количество этих “флагов”. У меня возникло подозрение, что их каждую ночь кто-то ходит и втыкивает везде, куда втыкивается: на каждом захудалом ларьке, на остановке, просто на столбах, в земле, на заправках, на рынках, ну и понятное дело на всех гос.учреждениях. Как животные метят территорию.

Поменялись названия магазинов. Точнее поменялись названия тех магазинов, которые смогли отжать. Те, которые не смогли – просто закрыты или взорваны.
Был Фокстрот – замазали “трот” и стал Фокс, был “Макдональдс” стал “Донмак“, рынки зовутся все “республиканскими” и т.д.

Рекламные щиты города стали площадкой для пропаганды. Рекламы как таковой там нет, зато все заполнено лозунгами а-ля “Защити народ Донбасса от геноцида”, “11-мая – день республики”, “Республика – это ты”, Захар в орденах, плакаты с русскими вдв-шниками и подписью – “наши герои” (на самом деле, это нужно видеть. Поэтому всех приглашаю на фотовыставку, в связи с этим фотографии не выкладываю, чтобы не спойлерить).
Больше мне не удалось в первый день увидеть, так как пока мы выстояли все блокпосты, этот самый день закончился. Хотя понятие “день” в Донецке относительно. Kомендантский час с 10-ти, a на самом деле примерно с 16-00-17-00 на улицax уже никого не найдешь. Т.е. там собственно, итак, не особо много людей; а к вечеру и вовсе все по домам прячутся.
Дома – безопасно. Дома – не стреляютЗато стреляют во дворах. Для меня было дико, что мой папа ужe не обращает на такое внимание.
Мне же было не по себе, когда за окнами начались стрелецкие перезвоны.
“Страшно, когда взрывной волной у тебя из рук ключи выбивает, или когда снаряды прям над головой. А это – так, кто-то из “вояк” друг с другом отношения выясняют”, – говорит папа.
Папа адаптировался… Это жутко. Я же с непривычки не смогла сомкнуть глаз.
На следующий день мы решили поездить, пофотографировать город. Именно поездить.
Папа везет, быстро останавливается, открывает окно, я быстро щёлкаю и мы едeм дальше.
Меня спрашивали, “в Донецке уже запрещено фотографировать?”
Отвечаю – не рекомендовано. Точнее как, если расцеловывать памятник “Я люблю ДНР”, то никто ничего не скажет. А если просто документалку – могут и посадить. Папа говорит, что у них глаз наметан, и они сразу секут, кто и зачем снимает, да и не похожа я на “местную”.

“Местные” – это вообще отдельная тема. Так как в городе из нового открылись только “наливайки” и “рюмочные”, то контингент города преобразился соответственно. Потому что все адекватные либо уехали давным-давно, либо дома сидят и никуда не вылазят. Поэтому по городу можно увидеть только “сливки днр” – лица которых переливаются от фиолетового до сине-зеленого в зависимости от сорта “палёнки”, которой они заправляются. Отдельную касту и городскую элиту представляют вояки и их “соски” и “выбл—дки” (жаргончик местных “укропов” кстати). Особенно убивает их фанатизм к камуфляжу. Детям даже трусики и носочки надевают камуфляжные, не говоря уже обо всем остальном.

Веселый городской пейзаж вырисовывается.

К этому прибавляем еще следы от танков, которые каждое утро выезжают на “промку” или в район “аэропорта”. Так мы и едем с папой…
“О, 120-й где-то полетел” – говорит папа.
“Ты что калибр с расстояния уже узнаешь?
“А что там узнавать? Звук прямопропорционален размеру.”
Мы ездим от райoна к райoну – естественно райoны, где сейчас ведутся боевые действия перекрыты или дороги и мосты там так взорваны, что не подобраться. Но мне хватило и без них…
Когда-то шумный и богатый Киевский райoн с широким киевским проспектом превратился в черно-серое месиво. Все дома покромсаны снарядами, на ларьках остались одни металлические каркасы, многоэтажки стоят без окон, обуглившиеся, хотя чудо, что они вообще стоят, иногда прямое попадание приходилось прямо по несущим конструкциям. Возле лестниц в подвалы написано – убежище, а все объявления датированы 2014-м годом. Такое ощущение, что время здесь остановилось в мае 2014-го. Хотя кое-где на фоне обуглившихся обьявлений можно увидеть надписи “слава россии”, что наполняет пейзаж еще большим сюрреализмом. Да, кстати, ни один из объeктов Рината не пострадал. Это так, к слову.
В некоторых дворах совсем не по себе. Папа говорит, что “градовые” установки ставились прямо в жилых дворах, возле детских площадок. Такие двора имеют особый запах.
Чем ближе в сторону аэропорта, тем больше накатывает жуть… Корпуса ракет, застрявшие в металлическиx каркасax, остатки от снарядов под ногами…
Наиболее пострадавшие райoны превратились в город-призрак. Хотя центр города не особо уступает. На центральной площади – ни души, лишь зеленые человечки с автоматами, и дворник, аккуратно подметающий итак чистые улицы. От чего им быть грязными? Людей тут особо нет.
Зато есть чувство постоянного контроля. И нет, манией преследования я не страдаю, меня проверяли. Но то ли от этих пропагандистских плакатов, то ли от повсеместного присутствия “зеленых человечков”, но дышать там свободно невозможно, ни в прямом, ни в переносном смысле. И если в советском союзе шла русcификация, то тут полнейшееодэнэривание“. В школах отменили украинский и урезали иностранный и математику. Один сплошной русский, уроки гражданственности и культураднр“. Предлагаютсейчас не шучу, а на полном серьёзе) в теплое время вместо уроков детей на прополку вывозить.
А зачем им что-то еще? Если в театре оперы и балета – последние гастроли Самсунга, вместо математики – самобытность народов “днр“, вместо ресторанов – рюмочные…
Продолжение следует…

Event-Ankündigung: Fotoausstellung über die Ost-Ukraine

Nothing to do or thinking aloud

Das soziale Bewusstsein ist so eine Sache, die man nicht wirklich erklären, geschweige denn kontrollieren kann. Dies ist zumindest meine persönliche Meinung. Nach dem öffentlichen Pöbel und Mobbing, habe ich nicht nur nicht aufgegeben, sondern noch eins drauf gesetzt und habe mit ein paar Gleichgesinnten einen Verein gegründet. Denn ein positives Feedback oder einfach ein einfaches “Danke, dass ihr das macht” unglaublich motivieren kann. Und nun bin ich stolz, eine Fotoausstellung anzukündigen, die zum Einen mithilfe einer mega-coolen Kooperation möglich wurde und zum Anderen einen wirklich bis dato nicht gesehenen Content bietet.

Vor fast 3 Jahren hat den Westen die Nachricht über die Ereignisse auf dem Unabhängigkeitsplatz in Kiew (Majdan Nezalezhnosti) erschüttert. Die darauffolgende Annexion von Krim durch die Russische Föderation sowie militärischer Konflikt in der Donbas-Region (Donezbecken) haben monatelang die Schlagzeilen der deutschen Medien geschrieben.

Leider ist die Ukraine nur ein Land von mehreren, deren Alltag nun von Leid und…

View original post 234 more words

Часть 1 Прелести жизни прифронтового ПГТ.

Долго собирала себя в кучу, чтобы написать свои впечатления о поездке по ту сторону баррикад.
Долго думала, на каком языке писать. Пишу все таки по-русски, чтобы поняли мои так называемые «здравомыслящие р.».
———————————————————————————————
Остаётся минут десять до прибытия. Мне уже невтерпёж.
img_20161030_084729Стою возле окна, тереблю занавесочки «донецької залізниці”, вглядываюсь в знакомые до боли пейзажи за окном.
Донеччина… Моя милая родная Донеччина, села и посёлки которой знает теперь вся Украина наизусть.
Кто раньше, кроме нас, знал Дебальцево, Волноваху, Красногоровку или Краматорск.
Сейчас же эти названия стали известны каждому, кто следил за военными действиями в зоне АТО.
Поезд испустил протяжный стон.
Приехали.
“На першу колію прибув пасажирський поїзд сполученням Київ-Маріуполь. Нумерація вагонів починається з голови поїзда…”

И я уже стою наготове, чтобы выпрыгнуть на перрон.

– Кому до блокпоста?
– Перевозки до Новотроицкого!
– Перевезу через блокпост в Донецк!
– Девушка в Донецк перевезти вас могу!
– Кому до нулевого?

Война войной, а бизнес по расписанию. Это перевозчики горлопанят, предлагают свои услуги: они не растерялись, устроились быстро.

Нахожу в этой крикливой толпе родные глаза.
– Папа!!!!! Папочка!!!!!! Я приехала!!!!
Доня моя, бендерочка моя рідна! З поверненням!
– Пап ты что?, – озираюсь я.
– А что, тут мы ещё дома! Тут можно ещё всё говорить!!!!
Проходящие мимо нас солдаты улыбаются нам вслед.

– Ну все, идём! Ещё куча дел, а на блокпосте очереди. Ну, сама сейчас все увидишь.
И мы идём к машине, а я озираюсь по сторонам.

Пап, а че они там кричали? Мужики, про перевозки. Тут что уже система налаженная?
– Ой, шакалы чертовы. Стервятники. От них проходу нет. Стоят ни свет ни заря уже на нулевом.
– Где? Пап, я не знакома с вашим фронтовым жаргончиком, так что мне как для иностранцев, пожалуйста.
– На нулевом блокпосту. Есть нулевой наш, первый наш, серая зона, нулевой дыровский и первый дыровский.
Везде очереди, а перевозчики живут хорошо. Башляют и тут, и там, перевозят людей. Устроились в общем.

Идём через мост к нашей машине. Смотрю вниз – весь перрон усеян военными.
В принципе военные давно уже перестали быть чём-то особенным по всей Украине, но тут их особенно густо. Кто-то мужа встречает, кто на ротацию, кто к маме домой…
“Военных столько…”– бормочу я.
“Хлопцев? Так конечно! Это ж прифронтовой город, последний перед линией разграничения. Конечно их тут много.”

Садимся в машину и едем по городу.

img_20161030_094416Волноваха, обычный промышленный городок в Донецкой области, один из многих.
Стал знаменит одним из самых кровавых нападением боевиков в мае 2014 года.
В результате нападения было убито много людей как среди гражданских, так и военных.
7 июля после двухмесячного отсутствия над городской администрацией города гордо возвысился украинский прапор.

Волноваха также печально известна террактом 13 января 2015 года, когда террористы подорвали автобус с мирными жителями.
12 человек погибло, 16 – ранено.
На сегодняшний момент жителей Волновахи до сих пор трясёт от постоянных обстрелов на линии разграничения, но народ привыкает ко всему.
Город старается жить дальше, и лишь огромное количество военных, посеченные снарядами фасады домов, и где-то отдаленно раздающиеся звуки артиллерии напоминают, что за 20 км идут военные действия.

Доча, подумай хорошенько, что тебе нужно купить. В Донецке мы ничего не покупаем.
– Из принципа?
– Из принципа, из-за цены и из-за качества. Ты думаешь сепары едят русский продукт? Плюются они им, всем подавай украинское. Так что думай, чего твоя душа желает. Там я тебе ничего не куплю. Поэтому если будешь курить, трави себя лучше нашими сигаретами.
Продавщица за прилавком смеётся: “Шо, инструктаж проводите?” ” Та да, сами знаете, мы ж все тут берём.”

Прикупивши ряженку и кефирчик, мы едим в папино убежище, гараж, в котором они ночуют с друзьями на случай обстрелов на блокпостах.
Здесь у них и раскладушка, и кофе, и щетки зубные, и белье сменное. “Раньше спали на раскладушках, а сейчас холодно уже, в машинах спим, – проводит мне экскурсию папа.”
Потом он делает досмотр меня на предмет бендеровщины и отдает последние указания: “Приготовь паспорта, все ненужное спрячь и не волнуйся. Ты со мной, а я тебя в обиду не дам.”
“А я и не боюсь!”

Мы пакуем все нужное в машину и отправляемся в путь.

Подъезжаем к “нулевому” нашему, проезжаем мимо памятника жертв терракта.
– Пап, можно его сфотографировать? Это же новый памятник?
– Да, новый, подожди в машине, сейчас договорюсь.
На блокпосте папу все хлопцы знают, с гордостью отмечаю я. Hе выдерживаю и бегу вслед за папой:
“Привет ребята, можно мне кадр один сделать?”
“Давайте быстро и только памятник!”

Делаю фото, благодарю ребят, и мы едим дальше.

Подъезжаем к очереди на “первый” украинский.
“Ну тут часа на два очередь, повезло нам”, – говорит папуля.
img_20161030_112646 img_20161030_124153 img_20161030_124336

Выходим из машины. По всей трассе слева и справа знаки “Острожно мины”.
“Это красный крест поставил, буквально недавно. А до этого знаешь сколько тут людей на растяжках подрывалось. В туалет захочется – и баам, растяжечка. Они тут везде, и на нашей, и на их стороне. Поэтому в туалет только в кабинку ходи, в посадку – ни ногой. ”
Я с судорогой смотрю на целый выводок маленьких щенят, которым эти знаки до одного места.
“Почему же не стерилизуют собак? Жалко же”, – говорю я, скармливая все бутерброды щеночкам.
“Ой, да я бы людей простерилизовал по ту сторону, чтоб не размножались выродки.”

Я вздыхаю, глажу моих новых друзей и оглядываюсь на контингент очереди.
“Ни с кем не разговаривай, никому не доверяй. Тут каждый второй предатель, вначале едет с украинской ленточкой, а потом меняет на георгиевскую, и людей тут сливают просто капец. Он будет тебе на украинском языке кобзаря тут рассказывать, ты проникнешься, а потом он вперёд побежит и сдаст тебя сепараторам. И все, ищи потом по подвалам, собирай части тела.”

Особенное внимание в очереди завоевывают так называемые жены ополченцев или просто как их называют люди попроще «дыровские соски». Стоят себе, курят зубочистки, подстилки дешевые, которые считают что им принадлежит весь мир только потому что они спят с террористами. Хотя у всех этих сучек украинская прописка, украинский паспорт, украинские права, украинские свидетельства рождения детей, покупают они исключительно украинский товар, и в Киев они тоже не брезгуют ездить”.
Наконец-то подходит наша очередь на досмотр и паспортный контроль.
Папу и тут уже все знают; да и меня, похоже тоже. Хлопцы все как на подбор, ходят, в окно мне подмигивают, улыбаются.
В считанные секунды проходим паспортный контроль и досмотр и останавливаемся немного подальше от КПВВ.
Видала, как засматривались. Это ж они у меня все спрашивали, замужем ты или нет, – смеется папа.
Мимо нас проезжает автобус.
Это автобус, который ходит по серой зоне. От блокпоста до блокпоста, а вон там, видишь, перевозчики собираются. От блокпоста до Волновахи, 12 км, стоят 150 гривен. А если через оба блокпоста, то и все 400 могут запросить. Но это еще и от сезона зависит.
Все. А теперь, донечка, вспоминай, что я тебе говорил.”
Я грустно оглядываюсь вслед нашему блокпосту с красавцами-хлопцами.

Серая зона…
Странное ощущение в желудке.
Здесь действительно все серо. Дорожные знаки посечены осколками, еще чаще установлены знаки “Осторожно, мины”, здесь абсолютно нет связи, и даже собаки тут не бегают.
В серой зоне никто не несет за тебя ответственность. Она бесконтрольная. Если остановиться и прислушаться, то вдалеке можно услышать, как где-то стреляют.
img_20161030_135029
Медленно мы подъезжаем к “нулевому” дыровскому и становимся в очередь.
“Впереди всего-то 9 машин, сейчас быстро проскочим”.
Но не тут-то было. Проходит 2 часа, а с места мы сдвинулись метров на 3.
“Что-то не так. Может быть на “первом” большая очередь, и они тут не пропускают, – рассуждает папа.

Еще через полчаса мы наконец-то продвигаемся к началу очереди. На посте стоят два молокососа с лицами недоумков-ПТУ-шников, которые показательно вертят АК, поливая его какой-то жидкостью.
– Что происходит?
– Цирк! Устроили, б…тъ, опять театр. Я думал что-то случилось, обстрел ни дай Бог, или еще что-то, а это недоумки решили показать, что они тут главные. Они просто не хотят пропускать. Вот и все.”
– А когда же нас пропустят?
– А ты следи за рукой, когда эта паскуда соизволит ей махнуть, значит можем ехать.
– Это у них такой контроль?
– Ну да, показательные выступления.

Через некоторое время нас удостоили чести, махнули сепарской рученкой и пропустили ехать дальше.

img_20161030_144652
Мы отстояли еще пару часов на очередь к первому блокпосту и нас наконец-то пропустили на паспортный контроль.
Мой желудок содрогнулся от спазмов.

Такое ощущение, что я попала в сюрреалистический фильм ужаса. Картина дыровского блокпоста отличалась от нашего в корне. Везде висели всевозможные сепарские флаги: флаги ВДВ, новороссии, расеи, советского союза, недореспублики, портреты ленина, сталина, бюсты ленина и т.д.
У “вояк” не было ни общей формы, ни одинаковых нашивок, ни вообще пристойной одежды. Некоторые вообще стояли в шлепках и носках, а кто в калошах – зато при каждом заряженный АК.
Но больше всего меня поразили их лица.
Я вот много уродов в жизни видела, но чтоб таких, и в таком количестве, и с калашами.
У некоторых вояк не хватало зубов, как правило передних, практически у всех был отрешенный взгляд (тут мысли расходятся, папа говорит, что это от паленой водки, мои знакомые – что это от метамфетамина). Не знаю. И цвет лица… Хотя лицом это тоже сложно назвать, тем не менее его цвет напоминал мне раздавленную алычу, поеденную червями.
Когда дошла наша очередь, мы вышли из машины, и я отдала свой паспорт на проверку. Меня немного потрясывало. Возникший в окошке мужик воскликнул “Шо дражиш ты так, ребенок? Давай паспорт, садись в машину. Отец пусть ждет.”
Я не сопротивляюсь, быстро усаживаюсь. Папа закрывает меня изнутри, на всякий случай, шепнув тихо на ушко:  “Терпи, солнце, и молчи, пожалуйста, молчи”.
Как только папа отходит от машины, к ней подходит одна из этих тварей и стучит по лобовому стеклу “Э, атець, а чо ты её запер. Открой её.

У меня перед глазами промелькнули кадры из фильма “Парк Юркского периода”. Помните, когда дети сидели в машине, а динозавр щелкал по ту стороны машины зубами. Вот тут такая же ситуация.
Но вояку скоро позвали другие твари – прямо перед моими глазами в открытую всучались деньги – и тварь утратила ко мне интерес.

Пока папа стоял в очереди, увидел в другом направлении друга, В.: “Куда ты собрался, разворачивайся, с дочкой знакомить буду” – изъяснились мужчины жестами.

Прошло еще полчаса, и нам выдали наконец-то паспорта. Папа быстренько дал по газам и тронулся подальше от этого злачного места. Мне было уже совсем дурно.
– Все доча, справились, все прошли, очень даже быстро (6 часов – это быстро…угу), едем домой.
– Нет, пап, не домой. И меня накрывает.
В этот момент нас лихо обгоняет серая девятка. “В!!!!!! – кричит папа. В. выпрыгивает из машины и на все поле что есть силы орет “Слава Украине!” А я оглядываюсь оставшемуся позади блокпосту со слезами на глазах бросаюсь на плечи В. и отвечаю
“Героям Слава!”
“Ненавижу их … – и выплескиваю отборный поток брани…, чтоб хоть как-то полегчало.
Папа и В. наливают мне кофе, обнимают, и говорят “Все буде добре, прорвемося!”
И мы садимся по машинам. И едем в Донецк…

Продолжение следует…

Як небезпечно бути волонтером…

Останнім часом моє ім’я та ім’я моїх колег та друзів дуже старанно намагаються скривдити певні люди. Тож цією розповіддю я вирішила оприлюднити свою хроніку подій.

Декілька місяців тому я раділа здійсненню однієї з моїх найдавніших мрій – виходу в світ нашого журналу Gel[:b]lau. Тоді я навіть уявити не могла, що нашою доброю справою спробують скористатися для якихось недобрих намірів…

Мене та мою команду намагались скривдити, паплюжити, налякати. Нам неодноразово погрожували.

Пролог – як все починалось або маленький ліричний відступ.

Усе почалося одного вечора в одній маленькій затишній квартирці у Штутгарт-Вест. Ми гралися з кроликами, які намагалися згристи нове видання мого улюбленого журналу Blau (Blau – відомий журнал про мистецтво). Думка про створення щось нового та незвичного не давала нам спокою.
–  Ой, Антоне, дивись, а чому ми вигадуємо якісь дивні назви. Все повинно бути просто.

 У цей час кролики з насолодою дожовували буковку «В» в моєму «кунстмагазині».

–   Назвемо часопис «Gelblau».
–  Тобто ти маєш на увазі швабське «Gel»?
– Я мала на увазі «жовто-блакитне», але так навіть краще. І давай тоді в логотипі двукрапки зробимо, як швабська пивоварня. Вони тією кампанією додадковим символом нашого міста стали.
–  Ти маєш на увазі…? І Антон швиденько почав стучати пальцями на своєму комп’ютері.
–   Ось, дивись.
–  Егеж! З крапочками і дужечками! Так. Файно як! Все геніально завжди просто! Мені дуже подобається!

Так і зробили… але як виявилося не все так було прозоро та щиро, як ми, наівні ідеалістичні волонтери,собі уявляли.

Факт 1. Інтелектуальна власніть назви та ії графічного оформлення належать мені та моєму колегові. Письмові докази існують. Інтелектуальну власніть не можна відібрати. Можна лише надати певні умови використання (згідно з UrhG, Bundesrepublik Deutschland).

Факт 2. Оскільки ми не мали певних фінансових ресурсів, щоб друкувати журнал, було вирішено робити нульовий пілотний випуск за допомогою спілки «U.i.S. e.V.» , бо проект – цілком волонтерський, тож відповідає діяльності неприбуткової організації. Голова спілки обіцяв виконувати завдання видавця та не втручатись в креативний процес створення журналу. Хоча потім усі обіцянки були неодноразово порушені.

Пілотний часопис вийшов в світ. Хоча було дуже багато сперечань стосовно матеріалу та порушених обіцянок. Усю Німеччину облетів, усю Країну, навіть до АТО потрапив. «Доня, я роздрукував твій віршик нашим хлопцям. Вони там вашій команді так дякували», –  пише мені татусь. «Дякую, тату, це така мотивація робити цю справу далі».

Замотивовані та горді ми відразу розпочали роботу над першим – офіційним – випуском часопису. Розпочали з чіткого розподілу обов’язків. Я та моя колега відповідаємо за наповнювання та редакцію. Голова спілки і далі виступає як видавець та займається лише фінансовими питаннями без всякого втручання в творчий процес.

Підготували редакційний план, знайшли нових авторів, зробили макет, написали самі багато чого. День і ніч горіла робота над часописом. Одні тільки комікси та усі малюнки нашої чарівниці-ілюстраторки скільки часу займали. Але потім, раптом все пійшло якось не так.

Дизайн та ілюстрації не сподобались голові, який не те щоб є професіоналом чи дизайнером, але просто вважає себе найголовнішою людиною всесвіту. Заплативши (!!!) гроші якомусь невідомому дизайнеру,про що ми дізналися абсолютно випадково, він відмовився брати нашу двухмісячну працю. Письмові докази цих стверджень існують. Це було дуже неетично, на наш погляд.

На наші прохання освітлити нам фінансовий бік справи він відмовився відповідати. Але ми все робили, робимо та будемо робити безкоштовно. Проект волонтерський, ми усі працюємо або вчимося, а у вільний час протягом трьох місяців працювали над нашим часописом.

Факт 3. Після перших суперечок в усієї команди окрім «ЕМ» зникає доступ до суспільного файлообмінника. Навіть зараз не розумію чому. Усі тексти всеодно були в нас, бо ми їх писали. Так само це стосується верстки, яка цілком зберігається на наших власних комп’ютерах. Але там були «робочі» переписки, суперечки, які, мабуть, могли якось недобре висвітлити голову. Наприклад, там були суперечки стосовно того, що я не маю права публікувати свої вірші (які були присвячени нашим солдатам) російською мовою.

Факт 4. Учасників проекта блокують у групі на фейсбуці «Ukrainer in Stuttgart», яка не має ніякого відношення ані до спілки, ані до часопису. Хоча саме ми створювали новий логотип («Кобила Дуся») для цїєї групи, хоча саме ми створили новий ребрендінг для спілки.  Гадаю, що фото з презетації навіть зараз там лежать. Там Ви побачите мене та інших членів команди часопису.
Користуючись моментом хочу нагадати, що я, як один із трьох дизайнерів того проекту офіційно не давала дозволу користуватися логотипом. Користування можливе лише за згодою усіх трьох дизайнерів. Мій колега, АВ, також свого дозволу на це не давав. Тож голова спілки не має ніякого права використовувати будь які наші розробки (згідно з UrhG, Bundesrepublik Deutschland): наприклад, банери у фейсбуці, візитівки, письмові бланки, картки членства тощо.

Факт 5. Учасника команди часопису «ДП» звільняють з посади адміністратора групи, щоб він більше не міг нас допустити туди. Тож ніякої можливості захистити себе там ми не маємо.

Факт 6. Голова спілки зникає. Він не відповідає ані на числені дзвінки команди, ані на повідомлення протягом майже двох тижнів. Людина зникла. Докази цих слів існують.

Факт 7. З’ясовується протилежна інформація від рекламодавців щодо оплати реклами.

Факт 8. Часопис як такий зареєструвати неможливо, бо існує закон про свободу слова та преси. Але можна зареєструвати свій логотип (марку), що ми і зробили, щоб захистити себе юридично.
Власники логотипу можуть самі вирішувати, хто буде видавати їх продукцію.

«Трохи» збентежені та засмучені ми все одно думаємо про наших читачів. Адже на наш часопис так чекають. Тож зав’язавши пояси та відмовившись від нових туфлят, ми вирішуємо надрукувати часопис за свої власні кошти, щоб встигнути до назначеного терміну. Часопис подається до друку.

Але коли друкувальні машини вже почали свою справу, несподівано з’являється голова спілки. З’являється, щоб нам погрожувати. Після марних спроб вирішити проблему професійним шляхом голова спілки починає полемічну кампанію в соціальній мережі, до якої в нас більше немає доступу.
Це ж легко писати в себе дома якісь там пости, коли забанив усіх своїх опонентів. Якщо ще не заблоковані люди намагались відстояти наші права, їх одразу або вдаляли або блокували.
Це ж легко писати неправду та кривдити волонтерів тихо в себе в берлозі, заховавшись від усіх. Це ж легко розповсюджувати неправду у фейсбуці (проте не мати мужності самовласно відстоювати свою позицію), взявши собі в підтримку людей абсолютно не причетних до ситуації.

Транспаренція та демократія в усій красі. Звичайно багато хто навіть не маючи уяву про правду зробив собі якісь там висновки.

Паралельно з цим випливають ще декілька цікавих фактів.

Факт 9. Коли я звернулась до адміністрацій найбільших українських громад Німеччини, мене повідомили, що членів та адміністраторів цих громад без причин також заблоковано в штутгартській групі фейсбука.

Факт 10. Виявилось, що подібні атаки на волонтерів трапляються у Штутгарті та його регіоні не в перший раз. Волонтерам забороняли збирати речі для України, ставити вистави, представляти Україну на культурних святах міста, зокрема на Stuttgarter Sommerfestival der Kulturen  та проводити культурні заходи. За усіма тими заборонами ми знову знаходимо одне й те саме ім’я.

Факт 11. За два дні до презентації часопису зникає перевізник, який обіцяв привезти нам журнал. Такий собі збіг.

Факт 12. В наших поштових скриньках ми знаходимо листи від адвоката з вимогою до КОЖНОГО, хто отримав листа, заплатити майже 500 євро адвокатові та підписати документ, згідно якому інтелектуальна власність на марку належить U. i. S. e. V., щоб уникнути штрафа у розмірі 5.500 €  з КОЖНОГО за КОЖЕН раз використовування марки Gel[:b]lau. Цікаве те, що члени цієї організації не знали абсолютно нічого – ані про часопис, ані про лист від адвоката до нас. Поза їх спинами зробили юридичні звинувачення та від їх імені розвели демагогію у фейсбуці.

Але з цією спілкою взагалі щось дивне (прошу не плутати групу у фейсбуці та зареєстровану спілку, які хоч і мають одне й те саме ім’я, проте нараховують різну кількість людей і мають різний юридичний статус).

Тут в мене виникає багато питань до спілки:

1.Чи бачили Ви, як проводились кошти за друк пілотного випуску по Вашому банківському рахунку?
2.Яким чином проводиться фінансова відповідальність та наскільки прозора Ваша фінансова політика?
3. Скільки зустрічей було проведено спілкою? Чи є протоколи тих зустрічей?
4. Чому в Вас немає в спілці демократії? Тому що згідно Вашому статуту голова спілки може робити все, що йому заманеться.

Як так – спілка звинувачує нас в крадіжці того, що ми самі зробили? А деякі члени спілки взагалі подали звинувачення самі на себе, бо мій колега є членом спілки, від якої він отримав лист-погрозу.

Ми навмисно не робили ніяких відповідних «кампаній» у соц. мережі, бо не вважаємо це етичним. Хто має до мене якісь запитання, я завжди відкрита до всіх.

Ліричні відступи на десерт

Пару слів у свій власний захист. Гадаю, що навіть цей блог підтверджує усю абсурдність таких звинувачень в мій адрес як «крадійка», «гопнік», «рейдер», «голодранець» «хоче нажитися» (???)  Хоча навіть не уявляю як можна нажитися на безкоштовному журналі, за який ми самі заплатили). Люди, які знають мене особисто, підтвердять за для чого, і за для кого я живу, і якими принципами керуюсь. Так, я з Донецька, але це не означає автоматично, що я «гопник».
Я – волонтер, який підтримував та продовжує підтримувати армію.
Я – творча людина, здатна до емоцій, особливо, якщо мова йде про інтелектуальну власність, про результати моєї праці та ії майбутнє. Усім нетворчим людям це, може, складно уявити. Будь-яка ідея – це мов дитина, яку плекаєш та будеш відстоювати до кінця. Так само і з часописом.
Я – рекламіст-маркетолог та графічний дизайнер за фахом, який створював цей часопис керуючись певними професійними знаннями.
Насамкінець, я – письменниця за хобі, тому багато текстів писала сама.

Дуже прикро, що навіть тут, за 2000 км від домівок ми знаходимо приклади, як особисті інтереси, чи то фінансові, чи то амбіційні намагаються зупинити волонтерські проекти та позбавити молодь можливостей розвитку та самореалізації, відібрати добру справу, яка мала та має мету прославляти культуру нашої країни.

Яку мету переслідує голова спілки я не знаю. Навіщо це все? Навіщо скандали, брехня, адвокати? Ми ж безкоштовно лише бажаємо робити щось корисне заради нашої культури.

Висновки робіть самі.

З повагою до усіх
Ксенія Ануфрієва a.k.a. Ксенія Фукс

П С Розширте цю інформацію усім, кому вважаєте за потрібне, усім, хто хоче прославляти та поширювати культуру України, усім, кому важлива правда.

Де взяти ліки проти вірусу сепаратизма?

Останнім часом мене не раз дорікали радикалізмом.  В моїх висловах, вчинках, ставленні до росіян і до всієї ситуації взагалі. Так, це правда, кажу це зі всією відповідальністю. Я довго намагалася бути об’єктивною, не переносити політику на людей, але в мене не вистачило терпіння. Урвався мій терпець. Бо практично усі росіяни – це неадеквати (власно в мене лишилося декілька знайомих, яких я дуже поважаю, але то майже усі творчі люди, які живуть за кордоном). Моя реакція на триколор та радикальна огида до усього, що пов’язано з росією, чи то спорт, чи то євробачення, чи то просто люди – дуже однозначна. В мене є на те лише 2 прості причини:

  1. Росія відібрала в мене рідну домівку.
  2.  Росія відібрала в мене найбільш близьких людей.

Вчорашня розмова з дідусем стала ще раз тому доказом, і я ніколи до цього не звикну, ніколи не поступлюся своїми принципами та ніколи не вибачу. Бо це якись жахливий сюреалізм зі мною в головній ролі, на яку я ніяк не претендувала.

МІЙ рідний дідусь, який все моє життя пишався мною, сказав, що глибоко розчарувався в мені, і що якби він міг, то повбивав би усіх українців (звісно, він вжив інше слово) власними руками. А на питання, так я ж теж українка, я, твоя онука, він лише промовив, що не хоче мене образити, але дав зрозуміти, що й мене теж. Передумовою тих жахливих слів було

1) я їду до своїх друзів на весілля в Західну Україну;

2) я випускаю україномовний журнал

3) я НЕ дивлюсь російське телебачення

4) я не поважаю Путіна.

Що зробила пропаганда з МОЇМ дідусем? Як так? Моєму розпачу нема кінця.  Дід тільки мріє про те, що Росія забере собі увесь Схід, він як молитву повторює “Господь хранит Россию” і вкланяється перед Путлером. Він викинув мій журнал, як брудне смиття.

– Зачем ты едешь на ту Бендеровщину?
– В Західну Україну, в Україну, тобто додому.
– Нет, на Бендеровщину.
– Ну тоді, хоч промовляй вже правильно, Бандера. Але я все одно їду додому. Я з України.
– Ты что совсем тупая? Разницу не понимаешь? Нет такой страны Украина. Есть Бендеровщина, в которой живут фашисты, которые раньше с немцами истребляли твоих прадедов, и есть Великая Россия, которую хранит Господь. Ты ж вроде по истории пятерки имела, а не знаешь ни хрена. Позор какой. Историю нужно знать. Ты – сплошное разочарование для моих седин.

Не я почала ту розмову, але усі мої спроби поговорити про футбол, кроликів, погоду, літо зводилися лише до одного – Я тупая внучка, которая обидела пожилого человека своей необразованностью, !!! гордыней, тупостью (я реально не пам’ятаю усіх образ, бо в мене сльози роздирали усю душу на шматки), a если я не смотрю русское телевидение, даже не имею права высказывать мысли, так как не имею информации, и Россию хранит ну просто все царство небесное.

Про щось інше поговорити просто неможливо.Я дуже довго звикала до того, що в мене більш немає брата, замість нього є сепаратистська мразь, яка теж хотіла би мене пристрелити. А тепер ще й дідусь? Якого я, звісно, поважаю, і ніколи не скажу того, що насправді думаю. До речі, брат, який ніде не вчиться, а лише рве траву як якись найманець у своєму ДНР, виявився “добрим та гарним онуком”. А я…

Тато сказав, що це вже не мій дідусь. А я не можу отак просто взяти і прийняти це. Дуже болісно.
Тож, гадаю, можна зрозуміти, чому я ненавиджу росіян і все, що пов’язано з цією тоталітарною країною.

Я зневажаю усіх тих, хто нехтував Перемогою нашої Джа, усіх тих, хто мислить подвійні стандартами та під трезубом моєї країни носить орла, усіх тих, хто ховає свою “паскудну російську” душу під демагогією потипу “я за мир”.  Не буде більше миру. Через вас!!! Бо ви ненажерлива проказа на карті світу. І якщо говорити про мою найбільшу мрію… Я мрію, щоб цю проказу знищила якась Велика Пожежа, і я буду робити усе, що від мене залежить, щоб цьому посприяти, чи то волонтерство, чи то поширення української культури та правильної інформації, чи то будь-яка підтримка однодумців.

На глибині зустрічаються всі
Так ніби в морі місця нема
І труться бортами, аж стогне земля
Від зависті, підлості й зла

Хтось не доплив, бо йому помогли
Набрати повні трюми води
Бо стати героями тої війни
Дуже хотіли вони

А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів
А від берега знову в море ідуть
Ті хто вірив і правду знати хотів…

Все буде Гельблау! Gel[:b]lau in Stuttgart

Дуже пишаюсь новим проектом, який ми розпочали в Штутгарті, а саме Часописом Gel[:b]lau.
Наш журнал – це нова розважально-пізнавальна платформа, створена українцями для українців та наших друзів. В нашому часописі ми бажаємо надати можливість усім активістам спробувати себе в журналістській сфері, а також тут  ви зможете знайти цікавих персоналій нашої діаспори, новини зі світу мистецтва та спорту, інформацію про нашу Домівку та багато чого захоплюючого.

Ми підтримуємо наші українські підприємства та знайомимо з творчими та нестандартними людьми регіону. Ми проти будь-якої дискримінації чи пропаганди.

Гельблау – це Цікаві Новини, Культура, Спорт та Стиль Життя.
Наша сторінка в facebook – https://www.facebook.com/gelblau.ua.

Приєднуйтесь! Все буде Гельблау!

Про Євробачення, Джамалу та ПЕРЕМОГУ!

ESC2016_-_Ukraine_Meet_&_Greet_21Ніколи ще Євробачення не було таким емоційним для мене. Може для когось це просто розважальний конкурс, але для українців Перемога Джамали – це більше, ніж просто “розвага”.

ЦЕ Перемога усієї Європи! Тому що ще декілька років тому організатори конкурса не пропустили пісню Грузії We don’t want to PUT IN, хоча суспільство заслуговувало на те, щоб звернути увагу на воєнну агресію расєї. А зараз Нас пропустили! А зараз нам дозволили перемогти! А зараз Джамала довела усім, що може ще є Надія.

Я дуже хвилювалася перед конкурсом. Навіть дивитись не хотіла, бо було би нестерпно боляче, якщо би перемогла страна-агресор. Расєї взагалі не місце на цьому конкурсі (це тільки моє суб’єктивне ставлення), де усіх призивають єднатися та толерантно ставитися до один одного. Чого тільки коштують відеосюжети телеканала росії (усім зацікавленим можна переглянути все на офіційній сторінці канала в youtube), де вони звертали увагу усіх на прапори веселки та пропаганду гомосексуалізму, а не на чудову організацію шоу. З цього прикладу питання – а чого ж ви тоді претесь у ту гейропу, та вбухуєте нереальні кошти в свій виступ (за офіційними даними на сторінці євробачення, номер расії був найдорожчий!!!!)

Я хвилювалася, бо була впевнена, що пісню Джамали не зрозуміють, що Україні не дадуть перемогти через воєнне становище, і ще через багато чого…

Але все вийшло в позитиновному сенсі несподівано! Сльози від радості на обличчі навіть зараз, коли згадую той момент – момент, коли стало вже зрозуміло, що ми перемогли!

Це дуже важливо для України! Джамала показала усім, що не всі байдужі до наших проблем, що ми непереможні та найкрутіші! Це підняло нереальну волну мотивації далі робити свою справу, вірити в те, що робиш. Це довело кримсько-татарському населенню, що вони не єдині, і що існують люди, яких торкає жахлива історія і, на жаль, сьогодення кримських татар.

Джамала – взагалі велика молодець! Такий вокал! Такий Спів! Така артистичність! Мурахи захоплюють усе моє тіло від кожного перегляду цього відео!

Ну і звичайно не було сюрпризом реакція расєї та рус.змі. Навіть програти не можуть з пошаною. В той час, коли УСІ міжнародні ЗМІ поздоровляли Джамалу та Україну з перемогою, дякували Швеції за прекрасну організацію та просто щиро раділи, в расєї клепали репортажи про всесвітню зраду, про передоплату усього Америкою, про несправедливість та іншу дурноту. Жах! А що, їм же нікого буде посилати до нас наступного року.

А наші міста тим часом вже розгортають змагання, хто буде приймати Євробачення :). Київ, Одеса, Львів чи Дніпро?! Я буду щаслива купити квіток у будь яке з цих чудових міст!

А ще я неймовірно пишаюся Джамалою, нашою Перемогою, моєю Країною та тим, що я – Українка!
Слава Нації! Смерть Ворогам!

Послеконцертное или о “прелести” русской публики

Пишу в очередной раз СПЕЦИАЛЬНО по-русски, дабы поняли все.
Побывала вчера на концерте Ленинграда.
В свое оправдание хочу сказать, что считала Шнура и его творчество оппозиционным касательно российской политики, пропаганды и прочего дерьма в этой мля недодержаве. Собственно, мое отношение к нему не изменилось, а его песню про “Москва сгорела целиком” вообще считаю вершиной творчества, исполнил он её кстати замечательно. Утопически это был бы отличнейший гимн.
По большому счету к Шнуру и его коллективу претензий практически нет. Отыграли нормально, ну, как минимум ту часть, которую я выдержала. Хотя я бы на его месте поменьше завывала о “русской душе” – для меня, лично, такого понятия не существует. У русских только печень широкая для поглощения водки, а уж никак не душа.
Можете смело удаляться из моих друзей все, кто еще не удалился.
И нет, я не ставлю всех россиян под один гребень (редко исключения случаются, жаль что на концерте этих исключений было мало). Только преобладающее большинство дегенератов меня угнетает.
Теперь о претензиях. Я была на разных концертах. Международных и украинских преимущественно. На “русском” была только на Земе, но это было задолго до 2014-го, когда “русским” патриотизмом еще и не начинало вонять.
Но я никогда в жизни еще не видела такой публики. Меня лично хватило минут на 45 концерта. Потом я вышла. Хотя на ступеньках концертного зала тоже уже валялись яркие представители “русского мира”.
Я как в стане врага побывала. У меня же хватило мозгов в своей вышиваночке припереться. Забыла я, что концерт был на кануне главного праздника для “говнопатриотов” – 9-е, стало быть, мая. Постеснялись бы хоть в Германии этот цирк поднимать.
Напялили они, видите ли, георгиевские ленточки – о чем кстати вот тут замечательное видео, обмотались проклятыми лично мною триколорами, понапяливали футболки с СССР, “На Берлин”, “Раша мать наша” и прочими позорными, на мой взгляд, лозунгами, так как я бы на месте каждого русского гражданина молчала бы тихо в тряпочку о своем гражданстве, ну или с гордостью бы его поменяла или сожгла бы паспорт.
Турецкие олинклюзив тихо отдыхают по сравнению с баром и количеством выпитого, между прочим, не халявного, пива и водки на концерте. “Расеяне” громко и высокопарно матерились, били в себя грудь с криками “За Москву”, традиционно дубасили друг друга в морду и кидали очень многословные взгяды в мою сторону. Некоторые даже не выдерживали и пытались че-то выкрикнуть “патриотическое”, но так как лыка никто там особо не вязал, то слов, кем собственно я являюсь, не разобрала.
Вот честное слово, на концерте украиских групп такого нет, не было и не будет. А для меня это был последний русский концерт в жизни. Больше я портить себе настроение и нервы не собираюсь. И я вот не понимаю, господа-носители георгиевской ленточки, че ж вы приехали сюда. Валите назад. А я Вам отвечу. Потому что там вам приходилось хоть как-то свою задницу гнилую напрягать, чтобы на водку наскрести. А тут вы сидите на социале, получаете пособие, бухаете, и конечно, считаете себя самыми настоящими патриотами.
И, кстати, если уж зашла речь о русской культуре, это касается не только концертов. В России, по ходу, в принципе с этим недостаток. А это уже недавнее высказывание моих коллег на работе. Побывали мы недавно на Бауме – самой большой выставке в мире в строительной отрасли. И была у нас игра на стенде. Угадай страну. Так как представителей расеи можно было вырвать из толпы невооруженным взглядом. Опознавательные признаки: пропитая морда, огромный свисающий живот, рядом идущая баба в нереально высоких каблуках и воняющей деньгами. Далее интересней – представители расеи были единственными на нашем стенде, кто не говорил по-английски. Единственными. ВООБЩЕ! А у нас было более 300-х посетителей из 37!!!! стран. Зато у каждого расейского недопредпринимателя на визитке высвечивало гордо “директор”. У одного особо умного вообще визитка состояла из двух слов “Алексей. Владелец.” ВСЁ. Мои коллеги недоуменно разводили руками и просили меня расшифровать кириллицу. Чисто ради смеха, так как мы выкидывали эти визитки просто в мусор, потому что мое руководство принципиально старается не иметь ничего общего с этим быдлом.
Мой недочет, что пошла на концерт, опрометчиво это было. Чего я еще могла ожидать. Дурацкий идеализм.
Быдло останется быдлом. Обидно, что испортили концерт.
“…Вчера приснился сон прекрасный —
Москва сгорела целиком…”

Про кроликов-гномиков

4 месяца назад в моей квартире стали обитать два невероятно милых создания – два декоративных кролика Сюзи и Кешью.

Дело в том, что без животных мне живется очень тоскливо. И чтоб не просто какие-то индифферентные рыбы, или капец-как-увлекательные черепахи, а чтоб для души, для потискать-помять-пообнимать-поцеловать. С собакой при моем рабочем графике было бы проблематично, к кошкам я отношусь прохладно, поэтому выбор пал на ушастых. И с тех пор я не перестаю радоваться их появлению в моей жизни. Конечно, мой быт значительно изменился, но только в лучшую сторону. Поэтому решила описать прелести жизни с моими двумя сожителями.

На самом деле, в моей квартире стало просто по-другому. И не из-за того, что в ней постоянно пахнет сеном, и чисто в ней бывает только 10 минут после уборки 🙂
Сама атмосфера поменялась, потому что мои пушистые друзья внесли в нее какой-то необъяснимый элемент сказочности, нежности, безграничного тепла и пушистости.

Кролики – безумно любвеобильные зверьки, как по отношению друг к другу, так и к людям. Поэтому держать их можно только парами, ну или стаями. Каждый день они уделяют много времени друг другу – целуют друг друга в мордочку, вместе играют, нашептывают друг дружке что-то на ушко, и даже спят в обнимку. Смотреть за этим  – мимиметр зашкаливает. Со мной у них тоже завязались довольно быстро невероятно теплые отношения. Чего только стоит, что вместо будильника Сюзи лижет меня в шею и тычет своим крохотным носиком мне в лицо, мол вставай, хозяйка, морковки хочется. Спят они тоже со мной на кровати, ну или на кресле, либо на ковре возле батареи. Клетка, конечно, же есть, и в ней они проводят время, пока я пребываю на работе. Всё остальное же время мои ушастые скачут где им вздумается, и иногда мне кажется, что это я у них живу, а не наоборот.

Питаются кролики здоровой пищей, за исключением проводов и книг. Поэтому ездить за продуктами я стала не раз в месяц, как раньше, а каждую неделю, чтобы купить моим любимцам свежие овощи и сено.

Сюзи и Кешью – ещё те гурманы, разбаловала я их, что и говорить, предпочитают трапезничать рукколой, цикорием, фенхелем, брокколи, базиликом, сельдереем, но и яблочком с морковкой не брезгуют. Морковка – это святое! За морковку мы иногда грызем хозяйку за пальцы, пятки, волосы, нос, и всё что торчит из-под одеяла.

У каждого кролика свой характер. Сюзи – податливая, ласковая, её можно бесконечно долго тискать, она ничего не боится, всегда первая спешит изведать новую территорию или новый объект в квартире, и любит целовать Кешью в макушечку и ушки.
Кешью же – трусливый и диковатый. С рук кушать он не боится, и по утрам меня за волосы дергать тоже, а вот чтобы дать себя погладить – это еще заслужить нужно. Чаще всего при всех моих попытках его погладить он начинает хрюкать и ворчать. Зато он дисциплинирован при посещении ветеринара, в то время как Сюзи ведёт себя как последняя истеричка. Но Кешью также любит её несмотря на все её девичьи капризы.

Вот тут немного кроличьих хроник в картинках.

Вобщем, кролики – это волшебно!!!! Заводите кроликов!

ЗИМОВА ПОДОРОЖ ДО РІДНОЇ КРАЇНИ – ЧАСТИНА ДРУГА – ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ…

Київ зустрів мене суворими температурами та величезними кучугурами снігу, за яким я так скучила. А в аеропорті мене зустрів той, за ким я скучила набагато більше ніж за снігом. В аеропорті улюбленої столиці мене зустрів той, за ким я скучала все своє життя.

Я бреду по размокающей дороге,
Перемешивая прошлогодний снег
С чувством ностальгии и тревоги
О перепетиях прошлых лет.

Трепетно обняв тебя за плечи,
“Не грусти, родная”, – шепчешь мне, –
“Мы твои страдания излечим,
Всё забудется как в старом страшном сне”.

Загляну у рідні твої очі,
Часу на хвилинку скажем “Стій!”
“Я тебе так люблю, моя Доча!”
“Я тебе так само, Тату мій!”

І через все це, то було найкраще Різдво у моєму житті! Моє перше Різдво з моїм татусем!
Надзвичайно тепло було спостерігати усі ті дрібні звички татуся, і розуміти звідки в мене такі ж самі звички… такі ж самі думки… такі ж самі смаки…

І через все це, то було найтепліше Різдво у моєму житті, незважаючи на -20. Ми гуляли засніженими вуличками Подола, грілися кавою на Контрактовій, фотогруфувалися біля кожної ялиночки та милувалися нашим неповторним Києвом. То була маленька казка у Дитинство, яка запізнилася років так на 20. Але краще пізно, ніж ніколи.


А в останній день свого перебування у Києві я все ж таки вирішила піти на Майдан. До останнього чекала та пересилювала себе, бо знала, що буде боляче. Боляче і було. Символічно вигострювався на фоні білого снігу чорний-пречорний Дом Профсоюзів, як привід темряви; нестерпно дивилися на мене з-під засніжених плакатів очі загиблих Героїв; до болі в кожної клітиночки я проводила руками по портретам нашої славної Небесної Сотні. Я йшла вверх по Інститутській та згадувала, як під час свого навчання в Україні ми часто на канікулах мандрували ціми сходами, пили пиво та раділи літньому сонячку. Але тепер ніколи більше не будуть ці місця пов’язуватися з літом. Майдан та Алея пропахли кров’ю найкращів синів Країни на літа, тут живуть біль та сльози нашої Нації, тут назавжди залишаться жахливі відеоряди двухминулої давності. І навіть очі заплющувати не треба. Події початка 2014-го року тінню ходять тут за тобою, летають у повітрі та жалісно відгукуються в серці.