Післяконцертне. Бумбокс

— Не встигнемо, попереду пробка. Клятий А6!!! А інтерв’ю за дві години.
— Все встигнемо! Гугл мєпс нам навіщо? Зараз ми ту пробку і той А6 об’їдемо.
В цей момент з машини поряд раптом виникає жовто-блакитний прапор – Егей, фанати!
Не ми єдині поспішаємо в післяробочий часпік до Франкфурту, де минулої п’ятниці відбувся концерт Бумбоксу.
Саме у місті на Майні і розпочався їх міні-тур, який об’єднав п’ять міст Європи.

19.29 і ми зі стопроцентною пунктуальністю дісталися концертного холу. Десь в середині вже лунали знайомі звуки – закінчувався саундчек.
А я нервувала мов школярка. Бо ніколи б не подумала десь в далекому 2006-му, коли “Вахтерам” та “Квіти у волоссі” заполонили усі радіомережи, студентські конференції та вечори біля костру, що зможу коли-небудь поспілкуватися з Андрієм перед концертом.

А сам концерт був пречудовий.  Дуже здивували нові аранжування старих пісень. Так, наприклад, нове аранжування “Квітів у волоссі” та “Бета карантину” зовсім збили з пантелику в гарному сенсі, досить неочікувано та по-іншому, але не менш круто.

Після першої пісні Хливнюк попередив “Терпіть! Ми будемо грати нові пісні”. Але терпіти, звичайно, нічого не треба було. Нові пісні – нові емоціїї і нові враження. Хоча окрім абсолютно нових пісень гурт виконав і свої класичні візитівки на кшталт тих самих “Вахтерам”. І саме цей мікс старого та нового показав, як розвинулася група, як вона подорослішала, як змінився напрямок лірики. Адже між “Меломанією” та “Терміналом Б” чи “Людьми” – ціла вічність, не тільки гурт, світ змінився. І це відчувається в їх піснях.

Особливо вразило до мурашок виконання “Пеплу” та “Колишньої”.
Під час “Пеплу” голос Андрія проникав кудись дуже глибоко в середину, чіпав там усі струночки душі і натягував їх до тремтіння. Дуже чуттєво, дуже проникливо та лірично.
Останньою була виконана пісня Скрябіна “Спи собі сама”, але тут без слів. Все зрозуміло і так.
А ще, на відміну, від деяких, Андрій не втік після концерту кудись за сцену, а пішов до фанатів: селфі, автографи чи просто пожати руку – для нього це було само собою. І це круто!!!

Тепер залишилося написати статтю з інтерв’ю та чекати нову пластику, яка повинна зовсім скоро з’явитися.

Berlinale як дзеркало сьогодення

Люди з великими плакатами, яскраві листівки та флаєра, купа преси, дипломати, гільдія Європейської Кіноакадемії – саме так розпочався найзворушливий для мене кінопоказ на Берліналє цього року. Причина – світова прем’єра документальної стрічки режисера Аскольда Курова The Trial: The State of Russia vs Oleg Sentsov.

Навіть сама назва картини лунає як чітка констатація факта, та привертає увагу міжнародної спільноти до чергового терору “маленького карлика” великої псевдодержави. Адже, у фільмі досить прозоро показано як щирого патріотичного режисера засуджено до 20-ти років ув’язнення через буцім-то терористичні дії. Тому що попри всі конституції, міжнародні статути і т.п. в РФ все діє згідно старому закону “Немає людини – немає проблеми”; “неугодные” – вбиваються чи засилаються в Сибір, і прогнозів на покращення ситуації, на превеликий жаль, ніхто, принаймі зараз, не бачить. “Еще не сложились обстоятельства, при которых возможно освобождение господина Сенцова”, – промовляє жуткий карлік.

“Наші прогнози поки позбуті оптимізму, – стурбовано каже Наталія Каплан, сестра засудженого, – поки усі дні як дні сурка – ніяких змін, а мати Олега боїться не дочекатися сина”. Але активісти та режисерська спільнота не залишають надії та продовжують збирати підписи для петиції щодо амністії Олега. “Хоча вирішення цього питання можливе тільки політичним шляхом”, – каже пані Каплан. Після показу усі глядачі фільму підняли догори листівки #Free Oleg Sentsov, фотографії цього флеш-мобу вмить облетіли простори Інтернету. Та чи приведе це все до позитивного результату покаже лише час. Головне, щоб було не занадто пізно…

Залишаючи тему Олега Сєнцова, хочеться зауважити, що Кінофестиваль в котрий раз віддзеркалює гострі питання сьогодення, яке, на жаль, забарвлено важкими темними фарбами.  70 відсотків фільмів фестивалю присвячені війнам, толерантності, людяності та людської гідності. Чітко простежується крізь програмний буклет фестивалю, що війна – його лейтмотив. Багато картин присвячено і другій світовій війні, як наприклад, фільм, який відкривав конкурсну програму фестиваля “Джанго”. Французька стрічка Єтьєна Комара розповідає про відомого музиканта Джанго Рейнхардта, якому дивом вдалося врятуватися в умовах злочин проти людяності за часів окупірованого Парижу 1943-го рока. Неймовірна музика, яку було частково відтворено, торкається глибин душі та змушує побачити, чи краще сказати почути увесь біль музиканта та його народа.

Ще один фільм, який привернув нашу увагу – гостросюжетна драма”The Dinner” (Вечеря), який екранізує роман Хермана Коха. Ця стрічка, на кшталт гострого ножа, влучає в саме серце сучасного суспільства. Фільм наповнен флешбеками та ретроспективами, які кардинально перевертають перше сприйняття головних персонажів. Хто здається нормальним, виявляється монстром, який готовий йти по трупам аби прикрити злочин дітей, і навпаки цинічний сноб виявляється єдиною розумною людиною, яка керується моральними принципами.

Наступний фільм, який нам довелось побачити “Es war einmal in Deutschland” (Одного разу в Німеччині), в якому показано життя євреїв в повоєнній Німеччині. Фільм знято у жанрі трагикомедії, – таким чином режисер хотів донести до глядача, що іронія та гумор – це еліксири життя, які допомагають пережити жахливі подї минулого.

Постає питання, чому саме зараз стільки фільмів присвячено війні. Гадаю, що це невипадково.

 

5`nizza. ReUnion. Happiness.

13250566_1701163396775147_188659690_nМрії багатьох фанатів такі здійснилися! Чудові музиканти Сергій Бабкін та Андрій Запорожець (Сан) нарешті знову грають свою магічну музику на великій сцені разом.

22-го травня гурт дав незабутній концерт в Мюнхені!
І цього разу для мене концерт пройшов так, як треба: музиканти, виконання, публіка, емоції.

сан

Бабкін вистрибував свої дикі танці з гитарою по сцені та, звісно, босіком. Сан розчинявся у співі та був десь “у собі”. Все як раніше…
10 років тому… коли гурт припинив своє існування.
Тоді музиканти вирішили піти окремими шляхами. В них це вийшло. Гурти SunSay та Сергій Бабкін мають безліч фанатів в усьому світі. Мені більш приваблювали ліричні пісні Сергія, його акустика та неймовірні вірші. Але все ж таки бракувало тої шаманської магії П`ятниці, того драйву, енергії, позитиву, що створювали ці двоє на сцені.билет

На концерті музиканти виконали свої найпопулярніші хіти, а також познайомили слухачів з деякими новими піснями (“Але”, “Вверх”). Особливо душевно було почути пісні українською мовою. Такі рідні “Немає куль…”

Не знаю, чи продовжуть Сергій та Андрій свою співпрацю паралельно зі своїми особистими проектами. Хотілося б, щоб продовжили.

365 дней на измене в году
Как в аду, пьём воду и стареем
Бреем бреем бреем головы, а вы?
А мы? А? А кто мы?

Пят-ни-ца
I wanna hear you say
5-N-I-Z-Z-A

 

Про Євробачення, Джамалу та ПЕРЕМОГУ!

ESC2016_-_Ukraine_Meet_&_Greet_21Ніколи ще Євробачення не було таким емоційним для мене. Може для когось це просто розважальний конкурс, але для українців Перемога Джамали – це більше, ніж просто “розвага”.

ЦЕ Перемога усієї Європи! Тому що ще декілька років тому організатори конкурса не пропустили пісню Грузії We don’t want to PUT IN, хоча суспільство заслуговувало на те, щоб звернути увагу на воєнну агресію расєї. А зараз Нас пропустили! А зараз нам дозволили перемогти! А зараз Джамала довела усім, що може ще є Надія.

Я дуже хвилювалася перед конкурсом. Навіть дивитись не хотіла, бо було би нестерпно боляче, якщо би перемогла страна-агресор. Расєї взагалі не місце на цьому конкурсі (це тільки моє суб’єктивне ставлення), де усіх призивають єднатися та толерантно ставитися до один одного. Чого тільки коштують відеосюжети телеканала росії (усім зацікавленим можна переглянути все на офіційній сторінці канала в youtube), де вони звертали увагу усіх на прапори веселки та пропаганду гомосексуалізму, а не на чудову організацію шоу. З цього прикладу питання – а чого ж ви тоді претесь у ту гейропу, та вбухуєте нереальні кошти в свій виступ (за офіційними даними на сторінці євробачення, номер расії був найдорожчий!!!!)

Я хвилювалася, бо була впевнена, що пісню Джамали не зрозуміють, що Україні не дадуть перемогти через воєнне становище, і ще через багато чого…

Але все вийшло в позитиновному сенсі несподівано! Сльози від радості на обличчі навіть зараз, коли згадую той момент – момент, коли стало вже зрозуміло, що ми перемогли!

Це дуже важливо для України! Джамала показала усім, що не всі байдужі до наших проблем, що ми непереможні та найкрутіші! Це підняло нереальну волну мотивації далі робити свою справу, вірити в те, що робиш. Це довело кримсько-татарському населенню, що вони не єдині, і що існують люди, яких торкає жахлива історія і, на жаль, сьогодення кримських татар.

Джамала – взагалі велика молодець! Такий вокал! Такий Спів! Така артистичність! Мурахи захоплюють усе моє тіло від кожного перегляду цього відео!

Ну і звичайно не було сюрпризом реакція расєї та рус.змі. Навіть програти не можуть з пошаною. В той час, коли УСІ міжнародні ЗМІ поздоровляли Джамалу та Україну з перемогою, дякували Швеції за прекрасну організацію та просто щиро раділи, в расєї клепали репортажи про всесвітню зраду, про передоплату усього Америкою, про несправедливість та іншу дурноту. Жах! А що, їм же нікого буде посилати до нас наступного року.

А наші міста тим часом вже розгортають змагання, хто буде приймати Євробачення :). Київ, Одеса, Львів чи Дніпро?! Я буду щаслива купити квіток у будь яке з цих чудових міст!

А ще я неймовірно пишаюся Джамалою, нашою Перемогою, моєю Країною та тим, що я – Українка!
Слава Нації! Смерть Ворогам!

Послеконцертное или о “прелести” русской публики

Пишу в очередной раз СПЕЦИАЛЬНО по-русски, дабы поняли все.
Побывала вчера на концерте Ленинграда.
В свое оправдание хочу сказать, что считала Шнура и его творчество оппозиционным касательно российской политики, пропаганды и прочего дерьма в этой мля недодержаве. Собственно, мое отношение к нему не изменилось, а его песню про “Москва сгорела целиком” вообще считаю вершиной творчества, исполнил он её кстати замечательно. Утопически это был бы отличнейший гимн.
По большому счету к Шнуру и его коллективу претензий практически нет. Отыграли нормально, ну, как минимум ту часть, которую я выдержала. Хотя я бы на его месте поменьше завывала о “русской душе” – для меня, лично, такого понятия не существует. У русских только печень широкая для поглощения водки, а уж никак не душа.
Можете смело удаляться из моих друзей все, кто еще не удалился.
И нет, я не ставлю всех россиян под один гребень (редко исключения случаются, жаль что на концерте этих исключений было мало). Только преобладающее большинство дегенератов меня угнетает.
Теперь о претензиях. Я была на разных концертах. Международных и украинских преимущественно. На “русском” была только на Земе, но это было задолго до 2014-го, когда “русским” патриотизмом еще и не начинало вонять.
Но я никогда в жизни еще не видела такой публики. Меня лично хватило минут на 45 концерта. Потом я вышла. Хотя на ступеньках концертного зала тоже уже валялись яркие представители “русского мира”.
Я как в стане врага побывала. У меня же хватило мозгов в своей вышиваночке припереться. Забыла я, что концерт был на кануне главного праздника для “говнопатриотов” – 9-е, стало быть, мая. Постеснялись бы хоть в Германии этот цирк поднимать.
Напялили они, видите ли, георгиевские ленточки – о чем кстати вот тут замечательное видео, обмотались проклятыми лично мною триколорами, понапяливали футболки с СССР, “На Берлин”, “Раша мать наша” и прочими позорными, на мой взгляд, лозунгами, так как я бы на месте каждого русского гражданина молчала бы тихо в тряпочку о своем гражданстве, ну или с гордостью бы его поменяла или сожгла бы паспорт.
Турецкие олинклюзив тихо отдыхают по сравнению с баром и количеством выпитого, между прочим, не халявного, пива и водки на концерте. “Расеяне” громко и высокопарно матерились, били в себя грудь с криками “За Москву”, традиционно дубасили друг друга в морду и кидали очень многословные взгяды в мою сторону. Некоторые даже не выдерживали и пытались че-то выкрикнуть “патриотическое”, но так как лыка никто там особо не вязал, то слов, кем собственно я являюсь, не разобрала.
Вот честное слово, на концерте украиских групп такого нет, не было и не будет. А для меня это был последний русский концерт в жизни. Больше я портить себе настроение и нервы не собираюсь. И я вот не понимаю, господа-носители георгиевской ленточки, че ж вы приехали сюда. Валите назад. А я Вам отвечу. Потому что там вам приходилось хоть как-то свою задницу гнилую напрягать, чтобы на водку наскрести. А тут вы сидите на социале, получаете пособие, бухаете, и конечно, считаете себя самыми настоящими патриотами.
И, кстати, если уж зашла речь о русской культуре, это касается не только концертов. В России, по ходу, в принципе с этим недостаток. А это уже недавнее высказывание моих коллег на работе. Побывали мы недавно на Бауме – самой большой выставке в мире в строительной отрасли. И была у нас игра на стенде. Угадай страну. Так как представителей расеи можно было вырвать из толпы невооруженным взглядом. Опознавательные признаки: пропитая морда, огромный свисающий живот, рядом идущая баба в нереально высоких каблуках и воняющей деньгами. Далее интересней – представители расеи были единственными на нашем стенде, кто не говорил по-английски. Единственными. ВООБЩЕ! А у нас было более 300-х посетителей из 37!!!! стран. Зато у каждого расейского недопредпринимателя на визитке высвечивало гордо “директор”. У одного особо умного вообще визитка состояла из двух слов “Алексей. Владелец.” ВСЁ. Мои коллеги недоуменно разводили руками и просили меня расшифровать кириллицу. Чисто ради смеха, так как мы выкидывали эти визитки просто в мусор, потому что мое руководство принципиально старается не иметь ничего общего с этим быдлом.
Мой недочет, что пошла на концерт, опрометчиво это было. Чего я еще могла ожидать. Дурацкий идеализм.
Быдло останется быдлом. Обидно, что испортили концерт.
“…Вчера приснился сон прекрасный —
Москва сгорела целиком…”

Диалоги

Неужели современное русское кино может быть таким?
Таким настоящим? Таким трогательным?
Может быть я опять идеализирую, но современные русские фильмы меня редко “цепляют”.

После “Рассказов” М. Сегала думаю на ум больше вообще ничего стоящего не приходит.
И тут совершенно неожиданно я наткнулась на “Диалоги” режиссёра Ирины Волковой.

Посмотрела на одном дыхании. И с большим волнением.
Наверное потому что отдельно взятые диалоги перекликаются с личными жизненными переживаниями.

Людское Одиночество. Безграничное, глубокое, таинтвенное и пугающее.
Человеческий страх. Такой простой и такой искренний.
Грустное и порою безнадежное желание персонажей быть хоть кем-то понятым.
Стремление к чему-то высокому…

Безупречно подобранный музыкальный ряд. Особенно Людовико.

Замечательные диалоги. Со смыслом! Жизненные! Настоящие!

Океан Ельзи в Штутгарте

okean slavaНа прошлых выходных мы были на концерте Океан Ельзи. И этот концерт я не забуду никогда.
Наверное после всех событий слушившихся в моей стране, этот концерт стал жирной точкой в перевороте моего самосознания.
Девушки в вышиванках. Украинские флаги. Люди как одно целое.
Вакарчук был как всегда неподражаем. И этот его талант чувствовать публику и отдаваться ей на полную…
Его голос всегда переворачивал что-то глубоко внутри меня. Но на этом концерте это было по-особенному.
Эти песни… “Стена”. “Вставай”. “Моя маленька незалежність”… Как-то по-особенному затронули давно уснувшие патриотические чувства моей души.
Вскидывая вверх наши флаги, надрывая голос, едва сдерживая слёзы, обезумевшая от счастья, я понимала, что во мне немножечко что-то изменилось. И это что-то происходило не только со мной…. Это было прекрасно…
Спасибо Океан Ельзи, спасибо Слава, за все эти чистые и прекрасные эмоции…

Berlin. Berlinale. Bären

Я безумно люблю кино.
Старое. Новое. Интеллектуальное. Арт-Хаус. Неважно.
Главное – чтобы оно было настоящим, трогающим, запоминающимся, как того и следует искусству.
Съездить на Берлинале было моей давней мечтой. В этом кинофестивале слились две мои страсти – Берлин и Кино.
В этом году наконец-то моя мечта осуществилась, и я надеюсь, что теперь это перейдет у меня в традицию.

Несколько слов о самом Берлинском кинофестивале: Вот уже 64 года Берлин расстилает красные дорожки перед светилами и молодыми дарованиями кинематографа. Главное же отличие Берлинале, от скажем тех же Канн, это уклон на геополитику и на “нестандартное” кино. Геополитика – потому что при отборе конкурсантов жюри стараются принять во внимание весь земной шар, особенно страны Востока. “Нестандартное” – потому что помимо фильмом-конкурсантов здесь показывают так называемое кино “не для всех” – арт-хаус, перспективное кино, остросоциальные короткометражки и прочие волшебности.
Конечно, чтобы вкусить фестиваль целиком и полностью, нужно приезжать сюда как минимум на неделю.
Но и проведенных здесь выходных мне хватило, чтобы захлебнуться в эмоциях.

Порадовала организация фестиваля. После фиаско при покупке онлайн-билетов мы очень волновались за их наличие в дневных кассах. Но все оказалось просто. Встаешь ни свет ни заря и в 8 утра ты счастливый обладатель билетов на фильм вне конкуренции. В итоге мы попали практически на все фильмы, которые хотели посмотреть. Из-за огромного количества кинотеатров в Берлине и многоразовых повторов фильмов не было и огромных очередей – все как по маслу. Приходишь за пару часов до начала фильма, берешь билеты и спокойно ждешь, прогуливаясь вдоль красных дорожек, надеясь узреть Клуни. Хотя кинотеатры, конечно же были забиты до отказа, ни одного свободного места – как на сеанс в 9 утра, так и в 11 вечера.
Точно также и с главной красной дорожкой перед вручением премии – все свободно для зрителей – кто пришел раньше, тот будет поближе к звездам. Минимальная ограда в полметра – и все – вытаскивайте ручки для автографов.

Ниже прилагается небольшой фотоотчет

+9 Берлинале

MUSE. MADNESS. ME

Свершилось…
Этот концерт я ждала примерно лет 10.
И очень боялась за свои ощущения, эмоции и восприятие…
И не зря…
С первыми аккордами меня как будто погрузило в какой-то мощный транс и огромный шквал непередаваемой эйфории.
Это круче, чем любой наркотик…
Драйв, получаемый от любимой группы…
Все прошло на одном дыхании….пронеслось…промчалось…я не успела даже опомниться, как мое трио покинуло сцену…
Замечательное шоу, прекрасный play-list и неподражаемый Мэтт!!!

IMG_7023

Я не знаю, что для каждого другого человека означает любимая музыка. А на вопрос, кто твой любимый исполнитель, у меня всегда был всегда один ответ: MUSE & PLACEBO. Но концерт Placebo я уже описывала пару годами раньше.
Теперь настало время MUSE.

Моя любовь началась с нашумевших в конце 90-х, начала 2000-х Muscle Museum и New Born. Уже взорвавши тогда европейские рок-площадки, для постсоветского пространства они были еще мало кому знакомы. И окончательно стали они для нас доступными только несколько годами позже.
С тех пор не прошло и недели, чтобы и их не прослушывала. Они всегда со мной, во всех плейерах, телефонах, плейлистах и так далее. Недавно один знакомый меня спросил: Не надоедает тебе слушать одну и ту же музыку постоянно? Как не возьму твой плейер, у тебя там одно сплошное MUSE”.

О да! Их музыка мне не может надоест. Никогда. Уж слишком много значат они для меня.
Во всех их песнях я всегда находила ту энергию жизни, которой мне так часто не хватало. Они несут в себе Силу и огромный Заряд! Их музыка просто уносит меня в совершенно другой мир…
Мир звука, пробирающего до мозга костей фальцета Беллами и водоворота чувств.
Не знаю, я очень плохо могу объяснить что-то слишком эмоциональное.

Просто хочу, чтобы они и дальше радовали своим творчеством своих самых преданных фанатов!!!!!
LONG LIVE MUSE!!!!!

P.S. На концерте особенно зацепило Starlight, Madness и Uprising. И соло Криса)
Поющий лирическую песню басист – очень трогательно!

IMG_7036

IMG_7038

«Their Have Band — We have hope» (c)

Сегодня хочу рассказать об одной очень замечательной британской группе.
Наткнулась я на них весной абсолютно случайно, как всегда бесцельно проводя время в интернете.
Where are your people просто перевернуло мое восприятие. Эта песня буквально проела пропела мой мозг.
Я могла ее слушать без перерыва часами!
А потом появились и другие, не менее замечательные. Tired of Running, Love, what are you doing, Hero knows….
Потом их песни услышал мой друг, и тоже заразился! А потом зараженных становилось все больше и больше…
Сколько ни читала о We have Band  в различных статьях, никто не может точно определить их стиль музыки.
Инди-Рок? Инди-Поп? Электро? Я также не берусь утверждать, к какому направлению их больше отнести.
Но точно знаю, что их музыка наполняет дикой энергетикой.
Сумасшедшее британское трио не боятся эксперементровать с музыкой и эти эксперименты получаются у них гениальными.
banddy

И кто бы мог подумать, что как раз на мой день рождение они приезжают в Штутгарт. При чем узнала я об этом опять же совершенно случайно, за день до концерта! Не пойти я просто не могла!
Концерт прошел на одном дыхании!
Они настолько живые, немного диковатые, и до невероятности простые!
После концерта уселись за барную стойку – подходите, кто хотите. Болтали, фотографировались, рассказывали о себе.
Даже наклейки свои с собой принесли, чтобы людям подписывать. Ведь вы же, фанаты, всегда забываете листики и ручку!!!
Вобщем крутые они!!!! Всем рекомендую!

http://youtu.be/grdGZQONgfA