Листопад того року

Листопад того року

Листопад того року став початком найдовшої з зим.
Перший сніг вже вмостився на стомлені гноєм степи;
Палісадник буття, в якому тоді другий рік
Йшла війна, й ми за нею
теж
кудись йшли.

Сіро-чорний, важкий і занадто тихий туман,
І ми, білі точки на чорній промерзлій землі
Повзли по прибитим свинцевим мовчанням кущам
Аби доповзти до нашого пункту опорки,
Аби доповзти.

Старенькі бабусі, й пожмакані пилом діди,
Дивні баби́ і ще дивніші чоловіки
Чекали на вхід, чекали на перепу́стку;
Наступного дня, до речі, саме там, де ми проповзли,
Обстріляли звичайну, з людьми і дітьми́ маршрутку.

А ти дивився на мене, слухав мій істеричний сміх.
Зварив мені каву, додавши добряче туди коньяку,
Хитав головою, й мовчав, мовчав як завжди,
Чекаючи тільки, коли я теж помовчу.

Та коли я заснула все ж тієї ночі,
Ти тихенько забрав свій рюкзак та пішов,
Ніби не розуміла, куди тобі треба було іти,
Аби, прокинувшись вранці, ніби тебе взагалі не було.

Але ти був. Ти залишив свій запах в кімнаті.
Тут знову пахло горілою шкірою та тканиною,
Вогнем з буржуйки і сірим противним дощем,
І вологим повітрям з пропаленою павутиною.

Увібравши той запах, переживши найдовшу із зим;
Та навряд чи вона скінчилась, і навряд чи пережила,
Бо тієї ночі в листопаді ти залишив нас назавжди́,
І здається, що запах єдине, що я тоді зберегла.
11.11.2018 (с)

Вона

Вона

Вона палила мальборо червоний,
Так по-кіношному, до того ж в окулярах,
Гортала щось пов’язане з театром,
І мала незабутні довгі ноги.

Вона мені ніколи не дзвонила,
Воліла спілкуватися листами,
В яких консервувала листопади
Із запахом вина та журавлини.

Вона тримала всі мої дощі,
Тримала міцно, з крапельками смутку,
Хоча вона завжди була в собі,
В її обіймах я знайшла свого притулку.

ЇЇ червоні контури на чашці,
Пластинки, що пропахли нікотином,
Годинами симфонії й вірші,
Коли до біса їдуть усі на світі справи.

Вона мені ніколи не писала,
Проте знаходила мене мені постійно,
Я знала, що ніколи у житті
Не зможу зрозуміти її силу

Та лінію її плечей і рук,
ЇЇ нестримний змах рожевого волосся,
Яке любила розсипати на колінах,
Моїх колінах та моїх долонях.

Вона була прекрасною на смак,
На дотик завжди ейфорійним навіженством.
Вона була. Насправді. На землі.
Вона була. В мені. В моєму серці.

24.10.2018

Ти опинився.

Ти опинився.

Ти опинився.

Раптом. Суттєво. Біля моїх порожнин.

Ти зазирнув.

Глибше ніж треба. На підвіконні в пітьмі.

Заполонив.

Як запливає в легені нікотин.

Ти опинився

Безпосередньо. Так недоречно. В мені.

Ти доторкнувся.

Довше ніж можна. Між ліхтарями пісень.

Ти закурив.

Я закурила. Під легковажні віршí.

Ти занурився.

В простір безмежних й чорних моїх Одіссей.

Ти розгубився.

Я запитала. Ти відповів мені „ні“.

Ти забоявся.

Відхилень. Від правил. Правил яким гріш ціна.

Ти залишив.

Запальничку. За ліжком і ампутовані почуття.

Ти не зізнався.

Не знався. На дійсність. Швидко скінчилось вино.

Не здогадався.

Здолати. Здобути ще один раз, ще одно.

Ти опинився.

Ми опинились. Під арматурним кіно.

Ти розчинився.

Як кава дешева. Як цукор і сіль у воді.

Я опинилась.

В купі білизні брудній. З власнóруч здобутим вином.

Ти опинився.

На жаль. Назавжди́. Не у моєму житті.

14.09.2018

Розшукується радість.

Розшукується радість.

Розшукується радість. Ви не бачили випадково?
Вона зачинила двері та втíкла задовго до вчора.
Забрáла всі теплі фарби і чистий прозорий серпанок,
І присмак ранкового меду з усіх моїх філіжанок.

Лишила хоча б дрібницю, що-небудь мені на згадку,
Скажімо, маленьку записку чи для гаманця фотокартку.
Втіклá як англійка, мабуть, була я поганим другом
В квадратній порожній квартирці з глибоким як прірва сумом.

Хвилююсь за цю втікачку, була вона зовсім нездара,
Здебільшого зовсім хвора, частіше ще просто п’я́на,
Як підліток надто бурхлива, шквальнá, неосяжна, нестримна,
Не стрималась знову, втікла, з останнім смерканням зникла.

Розшукую свою радість, дивлюся в пусті долоні,
Ковтаю нестерпні новини, тримаю кистями скроні.
Не вернеться моя рідна, не знайде собі укри́ття,
Як я не знаходжу місця у цьому пустому повітрі.

10.11.2018 (с)

не сóздана

не сóздана

Я, возможно, не сóздана для всего этого:
Ждать с работы, гладить шнурки, печь пироги,
И готовить борщ с макаронами и котлетами,
Вдохновляясь рутинной лестью „Я дома, милая!“

Созданá я была бы, возможно, для всего этого,
И с работы ждала б, без борща, но в красивом белье,
Если б ждали меня, хоть бы изредка подогретые
Покрывала и простыни, шоколадка и чашка латте.

Я не сóздана, хоть убейте, для всего этого,
В Этом всем изначально заложен нечестный подвох, –
Я, возможно, б и обучилась искусству с котлетами,
Если б мне хоть ножи поточить подойти кто б помог.

Никогда не пойму тех, кто якобы создан для этого –
Дело не в макаронах, и уж точно не дело в борще.
Под балконами все дифирамбы поют разодетыми
Без количественного состава дерьма в душе.

Невозможно быть созданной для всего этого –
Безответно давать, получая взамен синяки.
Подавитесь, мужчины, своими борщами с котлетами,
Мы давно научились без вас наточить все ножи.

06.07.2018

Осень – это…

Осень – это…

Осень — это неправильной формы лужи,
Это грусть без причины и хронически хриплый голос.
А на кухне вновь стынет неприготовленный ужин,
И в душе фотовспышки задумчивых серых полос.

Осень — это исписанный старый блокнот,
Где печальные строчки размазаны тушью и солью.
Это ярко-красной помадой очерченный рот,
И оранжевый шарф, весь пропитанный дымом и болью.

Осень — это жестоко контрастное полотно
С бесконечными ливнями, листьями, пробками и грозой.
Одинокие ночи с некоммерческим странным кино,
Где трагично всегда погибает любимый герой.

Осень — это болезнь, мой капризный и злой аллерген.
Я уже не лечусь, просто жду, просто быстро еду домой
В свой футляр из тяжелых обвисших стен
И простуженной насквозь ранимой и глупой душой.

Осень — это неправильной формы город,
Запотевшие окна в машине и мокрые насквозь носки.
Осень — это когда мой внутренний страх и холод
Разрывает меня на неправильной формы куски.

31. 08. 2017