***

Потерпи, потерпи, кажеш ти.
Ще залишилось зовсім трохи,
Перейти на той бік дороги,
Де вже менш турбулентні часи;
Коли можна буде спокійно
цілувати один одного ноги,
що так довго і що так невпинно
по цій стоптаній мантрі йшли.
Потерпи, кажеш ти, потерпи.
Зовсім близько наші шляхи;
І тоді буде легше нести
все, що стільки років ти несеш за собою.
І якщо ти дозволиш, понесу замість тебе
Що завдáло тобі стільки болю,
Все, що вкрило тендітність твоїх почуттів
до нестями важкою смолою.
Потерпи моя мила, повторюєш ти.
Бездоріжжя скінчиться як сезонні дощі;
Промине одна вічність і трохи весни,
І тоді зав‘яжу твої коси крихкі
безперервною ниткою без вузликів.

Потерплю, відповість, вже давно це роблю.
Навіть вже не терплю, а просто живу,
Просто ходжу з хронічним безвір‘ям в душі,
І всі коси давно вже міцні й вольові,
І привчились вони без підтримки текти
по усім бездоріжжям цієї землі,
Де немає тебе, де окремо є ми;
І, можливо, тендітність своїх почуттів
заховала надійно від чорних вітрів,
Бо інакше не вистояти на самоті
в цьому найтурбулентнішому зі світів.
(c), 08.01.2019

Що ховають в собі вагони метро?

Що ховають в собі вагони метро?
Скільки нестерпної долі?
Скільки пісень? Скільки книжок?
Недочитаних сторінок,
Недописаних історій.

Що приховують зйомні квартири
У пошарпаних старих під‘їздах,
Ті, що пахнуть дешевим текстилем
Та холодним мінімалізмом,
Без двозначності й без фотографій,
В недоречних меблях в кімнатах
Скільки сохне скелетів у шафі,
Скільки капців та білих халатів?
Скільки тут підгоріло яєшень,
Скільки бу́ло таємних побачень?
Хто кого і за що не пробачив?
Хто зустрів кого й хто кого втратив?

Що ховають перони й вокзали,
Ті, що завжди відкриті й самотні,
І в яких найогидніша кава
З гострим присмаком безповороття?

Що ховаєш від себе сьогодні ти?
І твої надто втомлені очі,
І перше сиве волосся,
І цей знеможений погляд?
Про що кричить твоя втома?
Припини готувати мрії,
І краще подзвони тій,
Що чекає на зйомній квартирі,
Що чекала в метро й на вокзалі
І буде чекати далі,
А може і все життя,
Бо хто його знає…

Грудень, 2018 (c)

Дивні випадки заїжджених подій,
Кава, цигарки та поїзди.
Усвідомлення кричать наперебій,
„Так“ сьогодні мені кажеш ти.

Я люблю свободу та столицю.
Просто шум майдана й каберне.
Так цікаво, що знайомі всі обличчя,
Незнайоме роздивилася одне.

Чорні та червоні у блакиті.
Хибні титули скуйовджених статей.
Розмалюю фіолетовим графітом
Дзвінкий сміх навíжених дітей.

Хочу записати, але нічим,
Плюс папір брудний і ниють нíрки.
Залишається поставити трикрапки
В маячні після закінчення вечірки…
(с)24.12.2018

Зима стікає товстими драмами

Зима стікає товстими драмами
Кудись в підсвідомість, в її капкани
Крапля за краплею, спогад за спогадом.
Рік був виснажливим,
надто часто змінювалась погода.
І з кожним циклоном – зміни діоптрій.
Ти, до речі, працюєш сьогодні?
Якщо так, то до кóтрої??
Після всіх поворотів наші кроки кричать «Прямоти!»
Наші голі тіла і нерви потребують святої води.
Видихаємо сірі згустки розтріскавшихся почуттів,
Загортаємо обережно справжність своїх світів,
Нам усім вже б давно перейти між собою на «ти»,
Нам усім вже б давно навчитись з собою спокійно йти.
Що ховають в собі гаманці наших старих братів,
Й території по обох берегах невтішної в світі землі.
Мої надто засушливі пальці потребують нових доріг.
Головне пережити цей надто амбівалентний рік.
Головне дочекатись весни, повірити знову в людей,
І тобі, і не хапатись за розпач минулих тіней,
І може тоді зима промине вже завтра чи навіть сьогодні вночі…
Ти головне вір в мене… чуєш… і не мовчи…не мовчи… не мовчи…
14.12.2018

Вона

Вона палила мальборо червоний,
Так по-кіношному, до того ж в окулярах,
Гортала щось пов’язане з театром,
І мала незабутні довгі ноги.

Вона мені ніколи не дзвонила,
Воліла спілкуватися листами,
В яких консервувала листопади
Із запахом вина та журавлини.

Вона тримала всі мої дощі,
Тримала міцно, з крапельками смутку,
Хоча вона завжди була в собі,
В її обіймах я знайшла свого притулку.

ЇЇ червоні контури на чашці,
Пластинки, що пропахли нікотином,
Годинами симфонії й вірші,
Коли до біса їдуть усі на світі справи.

Вона мені ніколи не писала,
Проте знаходила мене мені постійно,
Я знала, що ніколи у житті
Не зможу зрозуміти її силу

Та лінію її плечей і рук,
ЇЇ нестримний змах рожевого волосся,
Яке любила розсипати на колінах,
Моїх колінах та моїх долонях.

Вона була прекрасною на смак,
На дотик завжди ейфорійним навіженством.
Вона була. Насправді. На землі.
Вона була. В мені. В моєму серці.

24.10.2018

Розшукується радість.

Розшукується радість. Ви не бачили випадково?
Вона зачинила двері та втíкла задовго до вчора.
Забрáла всі теплі фарби і чистий прозорий серпанок,
І присмак ранкового меду з усіх моїх філіжанок.

Лишила хоча б дрібницю, що-небудь мені на згадку,
Скажімо, маленьку записку чи для гаманця фотокартку.
Втіклá як англійка, мабуть, була я поганим другом
В квадратній порожній квартирці з глибоким як прірва сумом.

Хвилююсь за цю втікачку, була вона зовсім нездара,
Здебільшого зовсім хвора, частіше ще просто п’я́на,
Як підліток надто бурхлива, шквальнá, неосяжна, нестримна,
Не стрималась знову, втікла, з останнім смерканням зникла.

Розшукую свою радість, дивлюся в пусті долоні,
Ковтаю нестерпні новини, тримаю кистями скроні.
Не вернеться моя рідна, не знайде собі укри́ття,
Як я не знаходжу місця у цьому пустому повітрі.

10.11.2018 (с)

не сóздана

Я, возможно, не сóздана для всего этого:
Ждать с работы, гладить шнурки, печь пироги,
И готовить борщ с макаронами и котлетами,
Вдохновляясь рутинной лестью „Я дома, милая!“

Созданá я была бы, возможно, для всего этого,
И с работы ждала б, без борща, но в красивом белье,
Если б ждали меня, хоть бы изредка подогретые
Покрывала и простыни, шоколадка и чашка латте.

Я не сóздана, хоть убейте, для всего этого,
В Этом всем изначально заложен нечестный подвох, –
Я, возможно, б и обучилась искусству с котлетами,
Если б мне хоть ножи поточить подойти кто б помог.

Никогда не пойму тех, кто якобы создан для этого –
Дело не в макаронах, и уж точно не дело в борще.
Под балконами все дифирамбы поют разодетыми
Без количественного состава дерьма в душе.

Невозможно быть созданной для всего этого –
Безответно давать, получая взамен синяки.
Подавитесь, мужчины, своими борщами с котлетами,
Мы давно научились без вас наточить все ножи.

06.07.2018

Намагалася вірити в Бога

Намагалася вірити в Бога,
В вічного, доброго та справедливого,
Але якось у нас все не склалося:
Не зійшлися наші дороги.

Намагалася вірити в себе,
Незалежну, нестримну та чесну,
Тільки все навкруги розламалося:
Руки, ноги, буття, самовпевненість.

І в любов намагалася вірити –
Справжню, щиру, чуттєву, пристрасну.
Як і Бог, не існує така вона
У житті. Лише в фільмах і книжках.

Тільки в ки́рпу лишається вірити,
Безперечність єдину у світі.
З нею в мене немає сумнівів,
Бо вона і є сама вічність.

05.07.2018 (с)

Ми були всі звичайними колись

Ми бу́ли всі звичайними колись,
Давно, коли палили потайки за гаражами,
Коли лежали на Азові горілиць
З засмаглими немов вугілля голосами.

Коли стриба́ли по разйобаним будівлям,
Вдихаючи індустріальну млість
І лускаючи сонячне насіння, –
Це все було, це все було колись.

У мене бу́ли довгі русі коси,
Й коліна збиті завжди в темну кров.
Але давно обрізала волосся,
І в кров запечено тепер усе нутро.

Немає більше наших гаражів,
Не стрибають усі, хто більш не з нами.
Ми всі перетворились на мерців
З райобаними внутрішніми швами.

17.06.2018

Ми були рідними

Де ж ти брате? Ми були рідними…
Ра́зом дивилися фільми до ранку,
Ра́зом ховалися від злого вітчиму,
В морі одному купалися влітку,
Дихали нашим донецьким повітрям
Індустріальним і не прозорим,
Разом кричали „Шахтар – чемпіон!“,
Ти навіть більше, Її цінував,
Щиро за збірну її вболівав,
Брате, ми рідними були колись,
Потім прийшов чотирнадцятий рік,
Швидко змінилось все навкруги,
Місто шкварчало від танкових смуг,
Градів й нещадних, загарбницьких рук,
Море, в якому купалися влітку
Стало порожнім відлюдненим свідком
Диких подій, чуєш братику мій?
Наш стадіон замість гімну та „Го-о-о-л“
Чув гвалт снарядів та рев з похорон,
Там, де дивились ми фільми до ранку,
Вибило все – від дверей до фіранки,
В попелі фото, де ми – ще родина,
Нас розірвало не тільки в світлині:
В тебе в руках майорів триколор,
В мене у вухах грав гімн АТО,
В тебе з‘явилися інші слова,
Інша країна, інше буття,
Інші розмови, інші думки,
В мене – лише позивні й блокпости,
Теж нові друзі, і нові брати,
Ті, що не спали, по́ки спав ти,
Ті, що вмирали, по́ки жив ти,
Ті, що не мали того, що мав ти,
Ті, що вбивали, таких як ти…