Листопад того року став початком найдовшої з зим.
Перший сніг вже вмостився на стомлені гноєм степи;
Палісадник буття, в якому тоді другий рік
Йшла війна, й ми за нею
теж
кудись йшли.

Сіро-чорний, важкий і занадто тихий туман,
І ми, білі точки на чорній промерзлій землі
Повзли по прибитим свинцевим мовчанням кущам
Аби доповзти до нашого пункту опорки,
Аби доповзти.

Старенькі бабусі, й пожмакані пилом діди,
Дивні баби́ і ще дивніші чоловіки
Чекали на вхід, чекали на перепу́стку;
Наступного дня, до речі, саме там, де ми проповзли,
Обстріляли звичайну, з людьми і дітьми́ маршрутку.

А ти дивився на мене, слухав мій істеричний сміх.
Зварив мені каву, додавши добряче туди коньяку,
Хитав головою, й мовчав, мовчав як завжди,
Чекаючи тільки, коли я теж помовчу.

Та коли я заснула все ж тієї ночі,
Ти тихенько забрав свій рюкзак та пішов,
Ніби не розуміла, куди тобі треба було іти,
Аби, прокинувшись вранці, ніби тебе взагалі не було.

Але ти був. Ти залишив свій запах в кімнаті.
Тут знову пахло горілою шкірою та тканиною,
Вогнем з буржуйки і сірим противним дощем,
І вологим повітрям з пропаленою павутиною.

Увібравши той запах, переживши найдовшу із зим;
Та навряд чи вона скінчилась, і навряд чи пережила,
Бо тієї ночі в листопаді ти залишив нас назавжди́,
І здається, що запах єдине, що я тоді зберегла.
11.11.2018 (с)

Вона

Вона палила мальборо червоний,
Так по-кіношному, до того ж в окулярах,
Гортала щось пов’язане з театром,
І мала незабутні довгі ноги.

Вона мені ніколи не дзвонила,
Воліла спілкуватися листами,
В яких консервувала листопади
Із запахом вина та журавлини.

Вона тримала всі мої дощі,
Тримала міцно, з крапельками смутку,
Хоча вона завжди була в собі,
В її обіймах я знайшла свого притулку.

ЇЇ червоні контури на чашці,
Пластинки, що пропахли нікотином,
Годинами симфонії й вірші,
Коли до біса їдуть усі на світі справи.

Вона мені ніколи не писала,
Проте знаходила мене мені постійно,
Я знала, що ніколи у житті
Не зможу зрозуміти її силу

Та лінію її плечей і рук,
ЇЇ нестримний змах рожевого волосся,
Яке любила розсипати на колінах,
Моїх колінах та моїх долонях.

Вона була прекрасною на смак,
На дотик завжди ейфорійним навіженством.
Вона була. Насправді. На землі.
Вона була. В мені. В моєму серці.

24.10.2018

Розшукується радість.

Розшукується радість. Ви не бачили випадково?
Вона зачинила двері та втíкла задовго до вчора.
Забрáла всі теплі фарби і чистий прозорий серпанок,
І присмак ранкового меду з усіх моїх філіжанок.

Лишила хоча б дрібницю, що-небудь мені на згадку,
Скажімо, маленьку записку чи для гаманця фотокартку.
Втіклá як англійка, мабуть, була я поганим другом
В квадратній порожній квартирці з глибоким як прірва сумом.

Хвилююсь за цю втікачку, була вона зовсім нездара,
Здебільшого зовсім хвора, частіше ще просто п’я́на,
Як підліток надто бурхлива, шквальнá, неосяжна, нестримна,
Не стрималась знову, втікла, з останнім смерканням зникла.

Розшукую свою радість, дивлюся в пусті долоні,
Ковтаю нестерпні новини, тримаю кистями скроні.
Не вернеться моя рідна, не знайде собі укри́ття,
Як я не знаходжу місця у цьому пустому повітрі.

10.11.2018 (с)

не сóздана

Я, возможно, не сóздана для всего этого:
Ждать с работы, гладить шнурки, печь пироги,
И готовить борщ с макаронами и котлетами,
Вдохновляясь рутинной лестью „Я дома, милая!“

Созданá я была бы, возможно, для всего этого,
И с работы ждала б, без борща, но в красивом белье,
Если б ждали меня, хоть бы изредка подогретые
Покрывала и простыни, шоколадка и чашка латте.

Я не сóздана, хоть убейте, для всего этого,
В Этом всем изначально заложен нечестный подвох, –
Я, возможно, б и обучилась искусству с котлетами,
Если б мне хоть ножи поточить подойти кто б помог.

Никогда не пойму тех, кто якобы создан для этого –
Дело не в макаронах, и уж точно не дело в борще.
Под балконами все дифирамбы поют разодетыми
Без количественного состава дерьма в душе.

Невозможно быть созданной для всего этого –
Безответно давать, получая взамен синяки.
Подавитесь, мужчины, своими борщами с котлетами,
Мы давно научились без вас наточить все ножи.

06.07.2018

Намагалася вірити в Бога

Намагалася вірити в Бога,
В вічного, доброго та справедливого,
Але якось у нас все не склалося:
Не зійшлися наші дороги.

Намагалася вірити в себе,
Незалежну, нестримну та чесну,
Тільки все навкруги розламалося:
Руки, ноги, буття, самовпевненість.

І в любов намагалася вірити –
Справжню, щиру, чуттєву, пристрасну.
Як і Бог, не існує така вона
У житті. Лише в фільмах і книжках.

Тільки в ки́рпу лишається вірити,
Безперечність єдину у світі.
З нею в мене немає сумнівів,
Бо вона і є сама вічність.

05.07.2018 (с)

Ми були всі звичайними колись

Ми бу́ли всі звичайними колись,
Давно, коли палили потайки за гаражами,
Коли лежали на Азові горілиць
З засмаглими немов вугілля голосами.

Коли стриба́ли по разйобаним будівлям,
Вдихаючи індустріальну млість
І лускаючи сонячне насіння, –
Це все було, це все було колись.

У мене бу́ли довгі русі коси,
Й коліна збиті завжди в темну кров.
Але давно обрізала волосся,
І в кров запечено тепер усе нутро.

Немає більше наших гаражів,
Не стрибають усі, хто більш не з нами.
Ми всі перетворились на мерців
З райобаними внутрішніми швами.

17.06.2018

————

Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити мости?
А фаренгейтів скільки?
Скільки потрібно води,
Літрів, галонів, бу́шелів,
Щоб загасити листи
З лисими голими буквами?
Скільки потрібно долонь,
Щоб вгомонити біль
Хибних крихких світів.
Скільки, скажіть, обійм
Вистачить нам усім?
Скільки потрібно миль,
Щоб скоротити любов?
А сантиметрів скільки?
Наш особистий крок
Рушити мусить на зустріч,
Тільки на зустріч і далі
Щоб наші кати програли.
Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити ду́шу?
А фаренгейтів скільки?
Скільки людей це зворушить?
Скільки зворушити слід би,
Щоб припинити цю дурість
Марних смертей безглуздя,
Добрих сердець безвихідь,
Безперспективність людства.

Мрійливо й забарвлено
У фарби привабливі
Ми йшли понад містом,
Де кірхи хрестами
Кохалися з вітром,
Де жваво стихія
Жбурляє в повітря
Шматками великими
Й сильними
Сіль.
І чайки прожерливі,
Жирні й нахабні
Літали над хвилями,
Плакали крилами,
Чорними й білими,
„Тихо!“ – Кричали ми,
Бігли за птахами
Якось незграбними,
Якось
без мрій.

Мокрими кроками
Гінко потоками
З хворими скронями
Й трохи долонями
Чую твій спокій,
І цю волездатність
Не мати прекрасне,
Не бачити вчасно
Всю самість
мене,
І мою пуповину,
Що з‘єднує стрімко
Цей світ і той світ,
Мій власний Захід
Та, власно, мій Схід.
Мій денний простір
Та простір вночі,
Не бачиш ти!
Не чуєш ти!

Жбурляє вітер в порожніх віях,
Скидає попіл незграбних літер
В несамовиту холодну прірву
Бажань людських, прости́х, не вжитих.

Клекоче море в своїй пустелі,
Вбирає шепіт чужих історій
В окремий цвинтар невдах-поетів,
Щоб спочивали без сліз та болю.

Регоче підлий пузатий місяць,
Схиляє довгі пожовклі руки
До полонини, щоб потопити
Оману й привидів щоб позбутись.

Бринить шаленство в прозорій скро́ні,
Лоскоче ребра. Гризе долоні.
Юродство має вологий подих.
Юродство має червоний колір.

Кат

Здираю шкіру – кістка за кісткою,
Збираю сірість собі під нігті;
Безмежна сухість середньовіччя
Гниє та має пожовклий присмак.

А я маю пусте обличчя
З глибоким схилом та східним вітром.
Сьогодні зранку нестерпно зимно,
Сьогодні знову бракує кисню.

І ти ще раз одягнеш біле,
Все ніби чесно та ненавмисно.
Завариш каву мені між ділом
Та дуже гучно закриєш вікна.

Немов шпиляки у домовину,
Як кат німотний на гільйотині
Жалю не маєш, не маєш віри:
Була людина – нема людини.