не сóздана

Я, возможно, не сóздана для всего этого:
Ждать с работы, гладить шнурки, печь пироги,
И готовить борщ с макаронами и котлетами,
Вдохновляясь рутинной лестью „Я дома, милая!“

Созданá я была бы, возможно, для всего этого,
И с работы ждала б, без борща, но в красивом белье,
Если б ждали меня, хоть бы изредка подогретые
Покрывала и простыни, шоколадка и чашка латте.

Я не сóздана, хоть убейте, для всего этого,
В Этом всем изначально заложен нечестный подвох, –
Я, возможно, б и обучилась искусству с котлетами,
Если б мне хоть ножи поточить подойти кто б помог.

Никогда не пойму тех, кто якобы создан для этого –
Дело не в макаронах, и уж точно не дело в борще.
Под балконами все дифирамбы поют разодетыми
Без количественного состава дерьма в душе.

Невозможно быть созданной для всего этого –
Безответно давать, получая взамен синяки.
Подавитесь, мужчины, своими борщами с котлетами,
Мы давно научились без вас наточить все ножи.

06.07.2018

Намагалася вірити в Бога

Намагалася вірити в Бога,
В вічного, доброго та справедливого,
Але якось у нас все не склалося:
Не зійшлися наші дороги.

Намагалася вірити в себе,
Незалежну, нестримну та чесну,
Тільки все навкруги розламалося:
Руки, ноги, буття, самовпевненість.

І в любов намагалася вірити –
Справжню, щиру, чуттєву, пристрасну.
Як і Бог, не існує така вона
У житті. Лише в фільмах і книжках.

Тільки в ки́рпу лишається вірити,
Безперечність єдину у світі.
З нею в мене немає сумнівів,
Бо вона і є сама вічність.

05.07.2018 (с)

Ми були всі звичайними колись

Ми бу́ли всі звичайними колись,
Давно, коли палили потайки за гаражами,
Коли лежали на Азові горілиць
З засмаглими немов вугілля голосами.

Коли стриба́ли по разйобаним будівлям,
Вдихаючи індустріальну млість
І лускаючи сонячне насіння, –
Це все було, це все було колись.

У мене бу́ли довгі русі коси,
Й коліна збиті завжди в темну кров.
Але давно обрізала волосся,
І в кров запечено тепер усе нутро.

Немає більше наших гаражів,
Не стрибають усі, хто більш не з нами.
Ми всі перетворились на мерців
З райобаними внутрішніми швами.

17.06.2018

————

Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити мости?
А фаренгейтів скільки?
Скільки потрібно води,
Літрів, галонів, бу́шелів,
Щоб загасити листи
З лисими голими буквами?
Скільки потрібно долонь,
Щоб вгомонити біль
Хибних крихких світів.
Скільки, скажіть, обійм
Вистачить нам усім?
Скільки потрібно миль,
Щоб скоротити любов?
А сантиметрів скільки?
Наш особистий крок
Рушити мусить на зустріч,
Тільки на зустріч і далі
Щоб наші кати програли.
Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити ду́шу?
А фаренгейтів скільки?
Скільки людей це зворушить?
Скільки зворушити слід би,
Щоб припинити цю дурість
Марних смертей безглуздя,
Добрих сердець безвихідь,
Безперспективність людства.

Мрійливо й забарвлено
У фарби привабливі
Ми йшли понад містом,
Де кірхи хрестами
Кохалися з вітром,
Де жваво стихія
Жбурляє в повітря
Шматками великими
Й сильними
Сіль.
І чайки прожерливі,
Жирні й нахабні
Літали над хвилями,
Плакали крилами,
Чорними й білими,
„Тихо!“ – Кричали ми,
Бігли за птахами
Якось незграбними,
Якось
без мрій.

Мокрими кроками
Гінко потоками
З хворими скронями
Й трохи долонями
Чую твій спокій,
І цю волездатність
Не мати прекрасне,
Не бачити вчасно
Всю самість
мене,
І мою пуповину,
Що з‘єднує стрімко
Цей світ і той світ,
Мій власний Захід
Та, власно, мій Схід.
Мій денний простір
Та простір вночі,
Не бачиш ти!
Не чуєш ти!

Жбурляє вітер в порожніх віях,
Скидає попіл незграбних літер
В несамовиту холодну прірву
Бажань людських, прости́х, не вжитих.

Клекоче море в своїй пустелі,
Вбирає шепіт чужих історій
В окремий цвинтар невдах-поетів,
Щоб спочивали без сліз та болю.

Регоче підлий пузатий місяць,
Схиляє довгі пожовклі руки
До полонини, щоб потопити
Оману й привидів щоб позбутись.

Бринить шаленство в прозорій скро́ні,
Лоскоче ребра. Гризе долоні.
Юродство має вологий подих.
Юродство має червоний колір.

Кат

Здираю шкіру – кістка за кісткою,
Збираю сірість собі під нігті;
Безмежна сухість середньовіччя
Гниє та має пожовклий присмак.

А я маю пусте обличчя
З глибоким схилом та східним вітром.
Сьогодні зранку нестерпно зимно,
Сьогодні знову бракує кисню.

І ти ще раз одягнеш біле,
Все ніби чесно та ненавмисно.
Завариш каву мені між ділом
Та дуже гучно закриєш вікна.

Немов шпиляки у домовину,
Як кат німотний на гільйотині
Жалю не маєш, не маєш віри:
Була людина – нема людини.

Коли…

Болісно зізнаватись собі, щоб з собою від себе втекти.
Болісно програвати, коли навіть не знав, що грав.
Важко стріляти в повітря, коли більше не маєш мети,
Та недоречно розпочинати, коли вбито останній цвях.

Несамовито пірнати в калюжу, в якої немає води;
Не занедбати прекрасне, чисте та вічне сяйво душі.
Декілька рухів простих можуть змити усі сліди.
Декілька слів дурних — зламати найщирші вірші.

Легко тримати зброю, коли знаєш, що вже переміг.
Легко лупити в труп, який не насниться тобі.
Болісно битися в дзеркало залишками чорних днів,
Болісно жити, коли в середині ти вже давно не живий.

Всем девочкам посвящается

Знаю, такое случалось уже миллионы раз.
Знаю, что могут сделать пара банальных фраз.
Просто, отчаянно верилось, что в этот раз не мимо.
Просто, всё было как в фильме невероятно красиво.

Знаю, подруг тошнило от всей псевдосладкой ванили.
Знаю, сама бы за это любую из них бы убила.
Просто, внезапно Ты вляпалась, мутировав в идиотку.
Просто, вино тут не катит,  тащите,  девчоночки, водку.

Знаю, что вы говорили, и что обещала быть мудрой.
Знаю, уже не 16, пора научиться думать.
Просто, Они виртуозно умеют, ну вы ведь меня понимаете,
Просто, Умеют Они, красиво всё взять и обставить.

Знаю, нельзя без остатка и душу нельзя нараспашку.
Знаю, нельзя слишком быстро и до последней затяжки.
Просто, вы б слышали как он поёт песни мои на гитаре.
Просто, он так ослепительно врёт в душевном винтажном баре.

Знаю, сама виновата, что снова вытерли ноги.
Знаю, нельзя убиваться и оббивать те пороги.
Просто все эти качели ужасно осточертели.
Просто мне в этот раз очень хотелось поверить.

Втомилася

Втомилася. Для цього іноді потрібно зовсім мало.
Безглуздя жре моє волосся по світанках.
Годинник вказує, що знову не подбала,
І вкотре прокляла самотній ранок.

Тремтять сторінки невідправлених листів,
Холодні пальці потребують порятунку,
Крізь призму відстані та цифрових світів
Душевний розлад оселився десь у шлунку…