Posted on by kseniyafox

***
В ній залишилося так мало її колишньої –
не скуйовдженої трагедіями останніх днів,
які б краще залишились непрочитаними книжками,
ніж прочитаними повістками для її братів.

В ній залишилось так мало того дитячого,
що робило її легкою та прозорою.
Відіпрати можна майже все
окрім
спогадів
та запеклої крові на рукаві.

Вона не прагнула. Так просто сталося.
Вона сталася. Несподівано.
Ще вчора була вона звичайним підлітком.
Сьогодні – його опорою невідривною.

Вона не вчить вищі матерії,
не знається на юрисдикції чи економіці.
Вона просто мовчить
і робить ін‘єкції,
які не знеболюють
фантомні болі.

Вона знає все про контузію,
про те як спати з тим,
хто ніколи не спить,
знає про вартість протезів,
і скільки сьогодні треба
змінити бинтів.

Якщо зазирнути в її обличчя,
подивитися в її запалені очі,
хочеться запитати,
чого вона в цю саму хвилину хоче.

Механічно збирає волосся
без натяків і призначень
вона іноді йде в дальню кімнату
і наодинці плаче.

08.05.2019 (с)

В палітрі безкрилих людей

Posted on by kseniyafox

В палітрі безкрилих людей
Немає прозорої фарби,
Немає шалених ідей,
Немає занедбаних справ,
Немає безсонних ночей
В житті безкрилих людей.
Безкрилі люди як дім,
В якому немає вікон;
Вони програмують життя
І оптимізують мрії.
Шляхи безкрилих людей
Не мають таємних порогів,
Біжать прямісінько й рівно
До такого ж прямого гробу.
Безкрилі чоловіки
Й безкрилі аморфні жінки́
Ви ж маєте наче все,
Ви ж знаєте наче все, –
То йдіть собі, куди йшли.
Безкрилі обрубки життя,
Токсична безликість у діях
Суворо щочетверга
Робить щодалі безкрилих.
Не хочу зізнатися дійсності,
І знати на неї не хочеться.
Не стигнуть криштальні тлумачення
В серцях цього покоління.
Не знати того, що сталося,
Не вірити в те, що бачила.
Лишається тільки пробачити
Свої утопічні видіння.
Які ідеали є вірні?
Мої безкінечно руйнуються
запекло болюче колючими
не злими, коли наче мирні,
Безкрилими та плюючими.

06.05.2019 (с)

***

Posted on by kseniyafox

Не затримуйте чергу, йдіть куди йшли,
З плакатами нових своїх святих.
Йдіть по кістках, йдіть по змерзлій навіки землі,
Ховайте своїх щурів, як ми ховали синів.
Хтось нещадно вбиває цвяхи,
Хтось, не соромлячись, їх подає,
Дехто не знає, навіщо їм взагалі
Ті закони людські,
Якщо на столі
що пити і жерти є.
Дехто плюнув на все і просто пішов собі далі,
Боронити від натовпу свої власні священні Граалі.
Тут вже як не крути, в кожного правда своя,
І комусь та правда отруює надто чесне життя.
А дехто просто втомився від безглуздя своїх братів,
Від байдужості й неможливості подолати своїх чортів,
Від нестерпного смороду в себе в дворі
Не втомилися лише ті, хто не звик самотужки йти.
В кожного з нас різні шляхи,
і свої власні скрижалі,
В свої я вірю до смерті.
І віритиму надалі.
29.04.2019 (с)

***

Posted on by kseniyafox

В незаповненому вагоні ми шукаємо вільні місця
біля вікон, щоб було зручно покласти порожній рюкзак,
зануритися в свою суть, відторгнутися від пасажирів,
налаштувати свої
непопсові
радіохвилі.

Інтровертне життя по вагонах,
ми жартуємо краще в чатах,
ми кохаємо навіть в мережі
в спеціальних онлайн альманахах.

Інтровертне суспільство вночі
засипає в сумнівних лінках
в безперервному передчутті
загубитися вкрай в вебсторінках,
що система зависне, що пароль ненадійний,
що ми більше не відчуватиме
як це просто нічого не діяти;
як це просто сидіти на підвіконні,
хто з цигаркою, хто проти паління,
І насолоджуватися,
Насолоджуватися,
Насолоджуватися
Звичайним
Людським
Хотінням.
05.04.2019 (c)

***

Posted on by kseniyafox

Досить патосу в білих віршах.
Хтось цінує завзятість, хтось – просто весну.
В перемерзлих з минулих років серцях
Тане крига. Ллється майбутнє.
Тут немає складних алюзій,
Бо сучасні поети – теж люди.
І виходять із дому сьогодні не в ніч,
Бо нарешті скінчився лютий.
І начхати сьогодні, власне, сьогодні
На те, що порепані скроні,
На те, що прокурений подих,
На те, що ще вранці хотілось здерти
Шпалери в останній кімнаті.
Начхати на це, начхати.
Головне, що на кухні вже вариться кава
Мені – з молоком, а тобі – трошки з цукром.
Головне, що в шухляді
Поряд з ключем –
Квиток зворотній присутній.

10.03.2019 (с)

Нерухомість

Posted on by kseniyafox

Нерухомість – це дуже холодно,
Як невизнаність б’є у скроні.
Неспроможність знайти долоні
під важкою грудневою ковдрою
ще не привід ламати руки.
Десь на вулиці ллє депресія,
Краще вдома відсидіти зиму
з рівнем спліна недопустимим
й тиском кислої антипоезії
Відшукати тих рук маршрути.
5.12.2018

П’ять років

Posted on by kseniyafox

П’ять років – це зовсім початок життя.
Перші кроки невпевнені, перші нестримані рухи.
Перші ліки, і не по-дитячому хибні страхи,
І стільки нових ворожих пекельних звуків.

Перші звички, які виростають у наші сліди.
Вперше вдарився боляче, вперше батько сказав „терпи“,
Вперше висловив те, що ще два роки тому
сказати не міг, –
Вперше мамі сказав „люблю“, вперше це повторив.

П’ять років – це фрагментарність сучасного забуття.
Це безліч тих, хто головного сказати не встиг.
П’ять років, власно, в мене,
власно, в нас з вами йде війна.
П’ять років вже йде, а скільки ще буде йти?

(с) 07/03/2019

Posted on by kseniyafox

Розтріскуєшся як папірус,
Транспарентний ламки́й альманах,
Проклятий зимовий вірус
Заховався в нейронних шляхах.

Ти не віриш, що буде легше
Світ – крихкий, і ми разом з ним.
Наші анорексичні плечі
Більшe не потребують рим.

Зачерпни нам надії в долоні
Грамів триста. І закам’яній!
Було надто замало любові
У минулому недожитті.

Posted on by kseniyafox

******
Разом зі снігом, сірим та стиглим
сповзають відтінки холодних годин.
В ранковому потягу справа та зліва
залишки ночі та пара небритих щетин.
В надто гарячій і надто дешевій каві
тане вологий світанок міста.
Ми приземлились зарано сьогодні,
а повертатимемся — запізно.

Скільки сьогодні 
буде облич
старих та нових?
Скільки буде занадто,
скільки не зупиниш
тих, що вже розпочато
в середині зими
преднервозних припадків,
поки ніч у пітьмі,
як безсовісна курва
вщент винищує сни
на його половині
порожній й пустій
розумієш розірвані
власні шматки.

Тане світанок в холодній каві.
Декілька хвиль на самотність
перед полинути з п‘ятками в справи
в ще один день-пустотність.
В пересічних залишках неба
я завзято існую без нього,
як відсутня від всіх амеба
Як святі, в котрих викрали Бога.
08.02.2019, (c)

Posted on by kseniyafox

Переклала свій старий віршик українською…
Дещо залишається незмінним…

Про Місто-Мрію

Маргінальні нетрі,
Біженець-бродяга,
Дежавю і знову
П’ємо під Рейхстагом.

Шум бетонних вулиць,
Відблиск кабінетів.
Знову повернулись,
Знову без білетів.

Стомлені артисти,
Струни на пероні,
Ще ковток міцного,
Й знову у вагоні.

Відео та фото,
Музика огниста,
Лазерні ворота,
Неосяжне місто.

Ти такий знайомий,
Так тебе замало,
Всіх твоїх синдромів,
Всіх твоїх вокзалів.

Мла тобі пасує,
Вітер дує в спину,
Розчиняю кроки
Ніччю по Берліну.
(c), 2019.