Ти опинився.

Раптом. Суттєво. Біля моїх порожнин.

Ти зазирнув.

Глибше ніж треба. На підвіконні в пітьмі.

Заполонив.

Як запливає в легені нікотин.

Ти опинився

Безпосередньо. Так недоречно. В мені.

Ти доторкнувся.

Довше ніж можна. Між ліхтарями пісень.

Ти закурив.

Я закурила. Під легковажні віршí.

Ти занурився.

В простір безмежних й чорних моїх Одіссей.

Ти розгубився.

Я запитала. Ти відповів мені „ні“.

Ти забоявся.

Відхилень. Від правил. Правил яким гріш ціна.

Ти залишив.

Запальничку. За ліжком і ампутовані почуття.

Ти не зізнався.

Не знався. На дійсність. Швидко скінчилось вино.

Не здогадався.

Здолати. Здобути ще один раз, ще одно.

Ти опинився.

Ми опинились. Під арматурним кіно.

Ти розчинився.

Як кава дешева. Як цукор і сіль у воді.

Я опинилась.

В купі білизні брудній. З власнóруч здобутим вином.

Ти опинився.

На жаль. Назавжди́. Не у моєму житті.

14.09.2018

————

Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити мости?
А фаренгейтів скільки?
Скільки потрібно води,
Літрів, галонів, бу́шелів,
Щоб загасити листи
З лисими голими буквами?
Скільки потрібно долонь,
Щоб вгомонити біль
Хибних крихких світів.
Скільки, скажіть, обійм
Вистачить нам усім?
Скільки потрібно миль,
Щоб скоротити любов?
А сантиметрів скільки?
Наш особистий крок
Рушити мусить на зустріч,
Тільки на зустріч і далі
Щоб наші кати програли.
Скільки потрібно цельсіїв,
Щоб спопелити ду́шу?
А фаренгейтів скільки?
Скільки людей це зворушить?
Скільки зворушити слід би,
Щоб припинити цю дурість
Марних смертей безглуздя,
Добрих сердець безвихідь,
Безперспективність людства.

Ми були рідними

Де ж ти брате? Ми були рідними…
Ра́зом дивилися фільми до ранку,
Ра́зом ховалися від злого вітчиму,
В морі одному купалися влітку,
Дихали нашим донецьким повітрям
Індустріальним і не прозорим,
Разом кричали „Шахтар – чемпіон!“,
Ти навіть більше, Її цінував,
Щиро за збірну її вболівав,
Брате, ми рідними були колись,
Потім прийшов чотирнадцятий рік,
Швидко змінилось все навкруги,
Місто шкварчало від танкових смуг,
Градів й нещадних, загарбницьких рук,
Море, в якому купалися влітку
Стало порожнім відлюдненим свідком
Диких подій, чуєш братику мій?
Наш стадіон замість гімну та „Го-о-о-л“
Чув гвалт снарядів та рев з похорон,
Там, де дивились ми фільми до ранку,
Вибило все – від дверей до фіранки,
В попелі фото, де ми – ще родина,
Нас розірвало не тільки в світлині:
В тебе в руках майорів триколор,
В мене у вухах грав гімн АТО,
В тебе з‘явилися інші слова,
Інша країна, інше буття,
Інші розмови, інші думки,
В мене – лише позивні й блокпости,
Теж нові друзі, і нові брати,
Ті, що не спали, по́ки спав ти,
Ті, що вмирали, по́ки жив ти,
Ті, що не мали того, що мав ти,
Ті, що вбивали, таких як ти…

Кат

Здираю шкіру – кістка за кісткою,
Збираю сірість собі під нігті;
Безмежна сухість середньовіччя
Гниє та має пожовклий присмак.

А я маю пусте обличчя
З глибоким схилом та східним вітром.
Сьогодні зранку нестерпно зимно,
Сьогодні знову бракує кисню.

І ти ще раз одягнеш біле,
Все ніби чесно та ненавмисно.
Завариш каву мені між ділом
Та дуже гучно закриєш вікна.

Немов шпиляки у домовину,
Як кат німотний на гільйотині
Жалю не маєш, не маєш віри:
Була людина – нема людини.

Всем девочкам посвящается

Знаю, такое случалось уже миллионы раз.
Знаю, что могут сделать пара банальных фраз.
Просто, отчаянно верилось, что в этот раз не мимо.
Просто, всё было как в фильме невероятно красиво.

Знаю, подруг тошнило от всей псевдосладкой ванили.
Знаю, сама бы за это любую из них бы убила.
Просто, внезапно Ты вляпалась, мутировав в идиотку.
Просто, вино тут не катит,  тащите,  девчоночки, водку.

Знаю, что вы говорили, и что обещала быть мудрой.
Знаю, уже не 16, пора научиться думать.
Просто, Они виртуозно умеют, ну вы ведь меня понимаете,
Просто, Умеют Они, красиво всё взять и обставить.

Знаю, нельзя без остатка и душу нельзя нараспашку.
Знаю, нельзя слишком быстро и до последней затяжки.
Просто, вы б слышали как он поёт песни мои на гитаре.
Просто, он так ослепительно врёт в душевном винтажном баре.

Знаю, сама виновата, что снова вытерли ноги.
Знаю, нельзя убиваться и оббивать те пороги.
Просто все эти качели ужасно осточертели.
Просто мне в этот раз очень хотелось поверить.

Втомилася

Втомилася. Для цього іноді потрібно зовсім мало.
Безглуздя жре моє волосся по світанках.
Годинник вказує, що знову не подбала,
І вкотре прокляла самотній ранок.

Тремтять сторінки невідправлених листів,
Холодні пальці потребують порятунку,
Крізь призму відстані та цифрових світів
Душевний розлад оселився десь у шлунку…

О.

Оно живёт в непомытой чашке на подоконнике,
В незастелЁнной кровати, так тянущей грустью и сквозняком,
В отсутствующем когда надо широком на двоих зонтике,
Когда ты одна с незнакомцами под первым попавшимся козырьком.

Оно поселилось в коленях, надломленных и свинцовых,
В моем капюшоне, наушниках и черных нелепых очках,
Чтоб ото всех, как у Чехова, вот чтобы на все засовы,
Пряча от посторонних взглядов Его панический острый страх.

Оно ненасытно сжирает уставшие тонкие вены,
Оно словно время застыло, и как океан – бесконечно.
Оно растворилось в сжимающих голову стенах,
Загнав в самый угол без жалости, бесчеловечно.

Оно разлилось щедрой вязкостью где-то в конечностях,
Отозвалось противным скрежетом где-то в просонии,
Навалилось холодной горою на содранные в кровь плечи,
И осело в замерзших прозрачных и таких пустынных ладонях.

Отпусти меня, слышишь?! Из замкнутых чёрных пространств!
Мои волосы насквозь пропахли Твоей безысходностью.
Я устала терпеть нераскладывающийся пасьянс.
У моих антител уже вышел давно весь срок годности.
(с) 17.10.2017

Между прочим

Между прочим, в моих тротуарах горят теперь новые окна;
Слегка занавески прикрыты в них, и струится приятный свет.
А под осенним дождем в таких же осенних пробках
Играет в машине музыка, не игравшая тысячу лет.

Я закрываю глаза, откидываюсь на сиденье,
Прокручиваю моменты, хватаюсь за карандаш.
Нелепые стечения обстоятельств похлеще, чем сновиденья,
Которые запускают под кожу высоковольтный мандраж.

По заспанным лужам города нащупываю отражение,
Разглядываю осторожно, чтоб хрупкость его не спугнуть.
В моем возбужденном и так разыгравшемся воображении
Теперь появились щели, чтоб запустить теплоту.

Конечно бывает холодно, и будет еще зима,
И это начало только сезонного отопления,
Но между прочим, как раньше не будет уже никогда, –
Вчера мой маленький внутренний циник скончался в остатках похмелья.

Скажи неужели и вправду случается главное осенью?
Точнее Всё Самое Главное, и непременно чтоб ночью,
Когда по утру на балконе на новые мысли набросившись,
Прощаешься с прежней собою, с улыбкою, Между Прочим.
10.10.2017 (с)

Сегодня осенью

Сегодня я включила отопление,
Споткнувшись утром о прохладу октября,
На мокрой раме наскребла стихотворение,
И шарф оранжевый напялила не зря.

Сегодня окончательно ударило
Каштанами раздавленными в нос.
Ванильность летней лирики разбавило
Собрание серьезных умных проз.

Сегодня вихрем ледяным залистопадило.
Сиденью – обогрев и понеслись
Вдоль серых лиц. Ведущая на радио
Сопливым голосом передает дожди.

Сегодня на рассвете небо треснуло,
Уже без шали на окне не покурить.
Наполни мою грусть своими песнями,
Чтоб эту осень мне спокойней пережить.
02.10.2017

Знову…

Мені просто так хочеться вірити
знову вміти,
І тихо собі посміхатися,
знову радіти,
Знову обирати сонячні й
теплі фарби,
Знову збирати обійми
та берегти їх як скарби.

Знову підняти голову, розправити плечі
як крила,
Не відвертатись, а просто так,
разом із своїм вітрилом
Стрибнути та відірватися
високо в небо
над містом,
В хмари зануритись повністю,
щоби відчути той присмак.

Щоб відірвало і голову,
й мозок,
і мову,
Щоб після всіх цих років
стати
живою
Знову.

12.09.2017