Berlinale як дзеркало сьогодення

Люди з великими плакатами, яскраві листівки та флаєра, купа преси, дипломати, гільдія Європейської Кіноакадемії – саме так розпочався найзворушливий для мене кінопоказ на Берліналє цього року. Причина – світова прем’єра документальної стрічки режисера Аскольда Курова The Trial: The State of Russia vs Oleg Sentsov.

Навіть сама назва картини лунає як чітка констатація факта, та привертає увагу міжнародної спільноти до чергового терору “маленького карлика” великої псевдодержави. Адже, у фільмі досить прозоро показано як щирого патріотичного режисера засуджено до 20-ти років ув’язнення через буцім-то терористичні дії. Тому що попри всі конституції, міжнародні статути і т.п. в РФ все діє згідно старому закону “Немає людини – немає проблеми”; “неугодные” – вбиваються чи засилаються в Сибір, і прогнозів на покращення ситуації, на превеликий жаль, ніхто, принаймі зараз, не бачить. “Еще не сложились обстоятельства, при которых возможно освобождение господина Сенцова”, – промовляє жуткий карлік.

“Наші прогнози поки позбуті оптимізму, – стурбовано каже Наталія Каплан, сестра засудженого, – поки усі дні як дні сурка – ніяких змін, а мати Олега боїться не дочекатися сина”. Але активісти та режисерська спільнота не залишають надії та продовжують збирати підписи для петиції щодо амністії Олега. “Хоча вирішення цього питання можливе тільки політичним шляхом”, – каже пані Каплан. Після показу усі глядачі фільму підняли догори листівки #Free Oleg Sentsov, фотографії цього флеш-мобу вмить облетіли простори Інтернету. Та чи приведе це все до позитивного результату покаже лише час. Головне, щоб було не занадто пізно…

Залишаючи тему Олега Сєнцова, хочеться зауважити, що Кінофестиваль в котрий раз віддзеркалює гострі питання сьогодення, яке, на жаль, забарвлено важкими темними фарбами.  70 відсотків фільмів фестивалю присвячені війнам, толерантності, людяності та людської гідності. Чітко простежується крізь програмний буклет фестивалю, що війна – його лейтмотив. Багато картин присвячено і другій світовій війні, як наприклад, фільм, який відкривав конкурсну програму фестиваля “Джанго”. Французька стрічка Єтьєна Комара розповідає про відомого музиканта Джанго Рейнхардта, якому дивом вдалося врятуватися в умовах злочин проти людяності за часів окупірованого Парижу 1943-го рока. Неймовірна музика, яку було частково відтворено, торкається глибин душі та змушує побачити, чи краще сказати почути увесь біль музиканта та його народа.

Ще один фільм, який привернув нашу увагу – гостросюжетна драма”The Dinner” (Вечеря), який екранізує роман Хермана Коха. Ця стрічка, на кшталт гострого ножа, влучає в саме серце сучасного суспільства. Фільм наповнен флешбеками та ретроспективами, які кардинально перевертають перше сприйняття головних персонажів. Хто здається нормальним, виявляється монстром, який готовий йти по трупам аби прикрити злочин дітей, і навпаки цинічний сноб виявляється єдиною розумною людиною, яка керується моральними принципами.

Наступний фільм, який нам довелось побачити “Es war einmal in Deutschland” (Одного разу в Німеччині), в якому показано життя євреїв в повоєнній Німеччині. Фільм знято у жанрі трагикомедії, – таким чином режисер хотів донести до глядача, що іронія та гумор – це еліксири життя, які допомагають пережити жахливі подї минулого.

Постає питання, чому саме зараз стільки фільмів присвячено війні. Гадаю, що це невипадково.

 

Berlin. Berlinale. Bären

Berlin. Berlinale. Bären

Я безумно люблю кино.
Старое. Новое. Интеллектуальное. Арт-Хаус. Неважно.
Главное – чтобы оно было настоящим, трогающим, запоминающимся, как того и следует искусству.
Съездить на Берлинале было моей давней мечтой. В этом кинофестивале слились две мои страсти – Берлин и Кино.
В этом году наконец-то моя мечта осуществилась, и я надеюсь, что теперь это перейдет у меня в традицию.

Несколько слов о самом Берлинском кинофестивале: Вот уже 64 года Берлин расстилает красные дорожки перед светилами и молодыми дарованиями кинематографа. Главное же отличие Берлинале, от скажем тех же Канн, это уклон на геополитику и на “нестандартное” кино. Геополитика – потому что при отборе конкурсантов жюри стараются принять во внимание весь земной шар, особенно страны Востока. “Нестандартное” – потому что помимо фильмом-конкурсантов здесь показывают так называемое кино “не для всех” – арт-хаус, перспективное кино, остросоциальные короткометражки и прочие волшебности.
Конечно, чтобы вкусить фестиваль целиком и полностью, нужно приезжать сюда как минимум на неделю.
Но и проведенных здесь выходных мне хватило, чтобы захлебнуться в эмоциях.

Порадовала организация фестиваля. После фиаско при покупке онлайн-билетов мы очень волновались за их наличие в дневных кассах. Но все оказалось просто. Встаешь ни свет ни заря и в 8 утра ты счастливый обладатель билетов на фильм вне конкуренции. В итоге мы попали практически на все фильмы, которые хотели посмотреть. Из-за огромного количества кинотеатров в Берлине и многоразовых повторов фильмов не было и огромных очередей – все как по маслу. Приходишь за пару часов до начала фильма, берешь билеты и спокойно ждешь, прогуливаясь вдоль красных дорожек, надеясь узреть Клуни. Хотя кинотеатры, конечно же были забиты до отказа, ни одного свободного места – как на сеанс в 9 утра, так и в 11 вечера.
Точно также и с главной красной дорожкой перед вручением премии – все свободно для зрителей – кто пришел раньше, тот будет поближе к звездам. Минимальная ограда в полметра – и все – вытаскивайте ручки для автографов.

Ниже прилагается небольшой фотоотчет

+9 Берлинале