Часть 4. Возвращение

Так получилось, что время моего прибытия совпало с очередным обострением в зоне АТО.
К зиме всегда (жутко, но это уже 3!!!!!! зима) тут всё обостряется.
Хотя впоследствии выяснилось, что мне опять чертовски повезло.

Главный вопрос состоял в:
а) через какой блокпост меня с компроматом вывозить обратно;
б) сколько это может занять суток.

К тому моменту усилились обстрелы КПВВ.
Некоторые из них закрывают в такие дни слишком рано, и машины остаются в серой зоне.
В серой зоне ночевать под обстрелами как-то не прельщало. А на тех блокпостах, которые остались открытыми, очереди были просто колоссальными. И проехать возможно было опять же таки отстояв весь день в очереди, проночевав в серой зоне, и потом первыми утром переехать.

Мы постоянно обновляли сводки всех КПВВ, звонили знакомым…
В итоге пришли к немного грустному, но единственному наиболее быстрому выходу – переходить границу пеши.

План был таков, папа довозит меня до первого днровского поста, а дальше я своим ходом.
Выехали рано утром, которое как на зло, выдалось более чем прохладным.

– Волнуешься?
– Пап, кто из нас еще больше волнуется?
– Все будет хорошо. Ты у меня сильная. Карточки попрятала?
– Угу, в самое надежное место, учитывая, что раздевать догола меня не будут.
– Телефон?
– Отключен и лежит в том же месте.
– Планшет?
– Спрятан под свитером и шарфом
– Я даже не заметил
– Ну так) Я тщательно все продумала) В чемодане и рюкзаке самое компроматное – это шоколадка. Все путем!

Проверив все еще раз, мы тронулись в путь. По дороге нас уже остановили 3 раза. Проверка документов и т.д. на внутренних постах. Все проверки сопровождаются, к слову, допросами, куда Вы едете, зачем…
Когда слышали, что едем к блокпосту, доверия это как бы к нам не внушало.
А так как дорога была одной, то вопрос был все равно риторическим.

Доехав до начала машинной очереди, папа оставив меня в машине, побежал узнавать, что там и как впереди.
А я стою, смотрю на заминированное поле, и пытаюсь разобрать по полочке свои чувства.
С одной стороны безумно грустно прощаться с папой, с другой стороны – уже не терпелось быть на безопасной территории со своими жовто-блакитними…

Папа прибежал запыхавшись, cxватил мой чемодан и меня, и уже на бегу говорил: “там автобус”, “через серую зону”, “как раз сейчас уже будет отправляться.”

Мы бежим по грязи к автобусу, оставляя бесконечную машинную очередь позади. Быстро грузим все, на ходу прощаемся, и все… папа остался по ту сторону стекла.

Машинально уже смахиваю слезы и иду по проходу автобуса, в котором на меня уставились примерно 50 пар глаз.
По ходу, я очень выбивалась из контингента пассажиров.
Здесь сидели практически одни пенсионеры, одетые во все серое, под цвет месту.
И тут я. С косичками, в ярко-оранжевой куртке и огромным километровым таким же оранжевым шарфом.
Нет у меня другой куртки. Другая, вообще желтая с голубыми встaвками.

Как оказалось, автобус тут стоял уже 4 часа, и только сейчас “вояки” дали добро проехать.
Бабки тихо перешептывались, ругали осторожно шепотом ситуацию, оглядываясь после каждого слова. Но это я уже видела… В ДНР все боятся говорить.
Одна бабусенька гладила с любовью трезуб на паспорте: “трезубчик мой родненький“, – практически про себя прошептала она, посмотрев на меня. Свои друг друга чувствуют.
К сожалению, чувствуют это и “те”.

Медленно подъехал автобус к КПВВ на паспортный контроль.
Приготовились!” – прокричал водитель.
Все приготовили паспорта и насторожились.
В автобус зашел “вояка”. Огромный, с калашом, с нашивкойднр“, все как положено, и даже с зубами.
Не спеша, он проверял паспорта, иногда что-то уточнял, проходил дальше, и наконец-то добрался до последнего ряда, на котором как “оранжевое бельмо” сидела я.
Молча протянула паспорт (естественно внутренний, с донецкой пропиской).
Он внимательно на меня посмотрел, пролистал мой паспорт, еще раз посмотрел на меня. Взял паспорт у рядом сидящего мужика, а потом так неожиданно на весь автобус:
Андреевна, встать!
За всю мою жизнь меня по отчеству еще не называл никто. И я действительно растерялась, так как не сразу поняла, что обращаются-то ко мне.
Куда, направляешься, Андреевна?
Весь автобус замер.
Бабушки попригибались, боясь пошевелиться. Мужики отвернулись, уставившись в окна.

Тишина гробовая. Только “вояка” с направленным калашом и я, начиненная компроматами.
К дедушке еду
– К какому, б…ть дедушке, Андреевна? Двоюродному?
– К родному. Почему двоюродному?
– Да потому шо нет у тя там дедушки никакого. Када он у тя появился? Небось только шо. Шо ты мне тут рассказываешь? Тебя шо не учили, шо врать не хорошо.
И ружьишком своим трясет на меня.
– Есть у меня дедушка
– Адрес его быстро. Сейчас проверим.
И тут он мне даже времени не дал на ответ.
А я, вот, хоть убей, забыла адрес деда, реальный адрес реального деда.
Вылетело из головы. Когда в своё время еще приезжала к нему, дед меня на вокзале встречал.
Но если бы не забыла, все равно не сказала. Дед, как и всё моё семейство, ватный, но в этот момент я терялась в догадках, что конкретно, и от кого, куда, могло слиться.
Врешь ты все. Не знаешь ты адреса.
– Меня на вокзале встретят.  Вот телефон. Можете позвонить и узнать.
Телефон у меня, конечно, липовый, старая “жабка” с “полифонией”.
– Не хорошо врать… Ксения…
Стал и смотрит на меня, в одной руке мой паспорт, в другой калаш. Проверяет на прочность.
Мы же оба знаем, что ты врешь.
Мы-то, конечно знаем, но я была уверена, что он брал “на понт”. Не знаю, на что он рассчитывал, но я уселась с умным видом читать книжку.
“Вояка” забрал паспорта и вышел. Потом долгое время расхаживал мимо моего окна, поглядывая на меня и демонстративно тряся моим паспортом.

Бабки в это время перешептывались “из-за одной щас всех постреляют”, “а шо у нее в паспорте было”, “тихо, потом рассажу“.
Водитель нервно курил. Я делала вид, что читаю, хотя разговоры этих бабушек бесили намного больше, чем вояка за окном.
Не знаю, сколько прошло времени, прежде чем мне вернули паспорт и мы поехали дальше… Казалось, что целая вечность.

А потом нас выгрузили посреди болота в посадке.
Впереди тянулась огромная живая очередь, точнее это была не очередь, а столпотворение людей.
А где-то вдалеке развивался мой родной флаг.
Никогда не забуду этот момент!
Никогда я не радовалась этому сочетанию цветов так, как тогда. На улице было жутко. Меня трясло от холода, но этот флаг в конце настолько меня грел, что я готова была ползти по грязи на коленях, но доползти до него. Очередь двигалась медленно. А я смотрю вперед, прижимаю крепче всё, что под шарфом, и улыбаюсь. А там уже “хлопцы” стоят… А значит снова всё хорошо.
Жiночка, отойдите”, дайте машине проехать“, – говорит один из военных бабушке с чемоданами, когда я уже приблизилась ко входу на пропускной пункт.
А сама смотрю на родные нашивки у него на форме, стою и улыбаюсь. Улыбаюсь и плачу.
Давай, проходь вже” – говорит.

Досмотр вещей я вообще прошла быстро.
Зато очень удивилась, с каким пристрастием осматривались все сумки бабушек.
После досмотра встала в очередь на паспортный контроль.
Тут, конечно, всё совсем печально стало. Связи нет. Холод пробирает. Очередь на “чай” еще больше, чем на паспортный контроль.
А проверять никто ничего не собирается.
По моему липовому телефону приходят сотни сообщений от папы “Абонент вам звонил”.
А ответить я не могу, связи нет… Ведь папа даже не знает, где я и что.
Залезаю на какую-то бетонную хрень… достаю из-под “злачных мест” второй телефон.
Народ даже внимания не обращает, все коченеют от холода.
Пытаюсь словить связь. “Папа, папочка, всё хорошо! Я у наших!”

По очереди пошел слух, что зависли базы… и что стоять будем долго… К этому времени мы стояли уже два часа.
Это нас типа наказывают, мол, упадите нам в ноги, Донбасс, а мы вас не пропустим к себе. Выкусите“.
Да-да, это все, чтобы показать, как они нас презирают“.
Люди все злобные такие. Всякие гадости плетут.
Я пытаюсь пропускать все эти разговоры мимо ушей.
Но мне очень холодно. Вот прям очень. Начинает лихорадить.

Связи хватило только, чтобы сообщить, что я жива… и что все хорошо.
Через еще некоторое время мне было уже даже не холодно.

Какой-то мужик, узревши у меня в руках два телефона, громко спросил (ну так, чтобы все услышали): ” А что, дочка, у тебя два телефона, один чтоб с нашими связываться, а другой, чтоб с сепарами? Везде всё схвачено?”
Тут, меня порвало… И я сорвалась… Плачу в захлёб, “да чтоб вас, да как вы смеете, я волонтер вообще, и на многое готова…”
Не знаю, что я там еще несла. Только помню, что откуда ни возьмись взялся мужик. Поднял меня за капюшон как котенка вверх, в другую руку поднял мой чемодан и понес куда-то в самый перед.
Толпа начала протестовать. “Куда Вы ее понесли? Все стоим! И она пусть стоит“.
Люди, Вы что озверели, гляньте на этого ребенка, у неё от холода лицо фиолетовое, Вы что хотите, чтобы она тут окочурилась от холода“.
Не знаю, что это был за мужик…
Но огромное Вам спасибо, мужчина!
Не знаю, чтобы со мной было, если бы он меня не вынес.
Хлопцы впереди тоже сразу пропустили меня вперед, быстро провеpили паспорт и провели в тепло…

Впоследствии я узнала, что в какой-то степени очередь действительно создают специально…
Так как 85% этих очередей составляют пенсионеры, которые живут сейчас лучше всех. Они ведь пенсию получают и там, и тут. Вот и ездят через блокпосты, в Украине пенсии снимать.
А сами….
“Ты даже представить себе не можешь, сколько от них вреда, и сколько наших пострадало, – говорят мне хлопцы, – то мед пронесут с чекой внутри, то молоком угостят, и все в госпитале лежат, то взрывчатку в батон зарывают. Чего только тут не случалось…”
Многое мне рассказали…
Но все детали я уж приберегу для своей книжки, которую надеюсь в следующем году закончить.

А пока приглашаю всех на фотовыставку, посвященной моему родному дому, и как он изменился за эти три года.

Но если город можно отстроить заново, то людей уже не вернуть.
Не вернуть ребят, положивших жизнь ради свободы;
А все, кто в конце выживут, уже никогда не будут прежними…
Эта война изменила нас… навсегда…

[youtube https://www.youtube.com/watch?v=J2HfUlgRceY]

P S
Ах да, почему мне в итоге повезло?
Когда я уже была в Днепре, узнала, что буквально на следующий день тот блокпост хорошо так обстреляли.
Были жертвы среди мирных жителей, взорвался автомобиль…
Немного странно это знать…

Часть 3. Истории изнутри

Так получилось, что из всех друзей/знакомых/родных из адекватных в моем городе остался папа и моя смелая Ж.  Но у Ж. маленькие детишки, которым скоро в школу. Поэтому и их чудное семейство в скором времени покинет Мордор.
Ж. подкидывает мне время от времени интересные материальчики, которые я аккуратно абсолютно все употреблю в новой книге.
В этот раз тоже не обошлось без лиричных отступлений.

– Сколько таких, как вы тут?
– Процентов 20, не больше. В основном все “укропы” выехали, не выдержали.
Хотя большее количество составляют люди, которым на самом деле уже всё равно, лишь бы закончилась война.
– Неужели “наши” ряда не пополняются?
– Не могу сказать, что с каждым днем становится больше проукраинских. Становится больше разочаровавшихся, которые хотят “аби кого” только не то, что есть. Захар мало, кого устраивает. Жить-то стали объективно хуже.
– А он?
– А он на могиле Самсунга сказал, “Б..я буду, Славянск верну”.
– Когда же это только все закончится… Это я так, риторически.
– Ты же понимаешь, что проблема огромного количества оружия в обществе сейчас беспокоит не только власть в Киеве. Здесь этого боятся не меньше. Оружия в руках у обезьян. У них такие проблемы с дисциплиной сейчас…. Поэтому только радикальные меры…
А население? Тут же нужна многолетняя работа психологов, чтобы весь этот массовый психоз вылечить.
Вот на днях…
Подняла одна “мамаша” шум: “А че мои дети должны изучать пиндосский праздник” (в смысле, Хэллоуин). И попробуй, докажи ей, что изучение языка – это еще и изучение культуры той страны. Но по ее словам, им и “пиндосский” язык не нужен. Не нужен он в дыре. У них учебного процесса нет как такового. Одни сплошные конкурсы, семинары о гражданственности. Дети нулевые.  Ничего не знают, кроме гимна ДНР. Причем если его не будешь знать наизусть, из школы выгоняют. Это на полном серьезе. Из предметов один русский и гражданственность. Ни информатики, ни экономики в старших классах. Все поурезали, поотменяли.

А украинский? Дети не знают украинского вообще. Раньше ведь даже если мы не говорили на нем, украинский на фоне всегда звучал. Включишь СТБ или еще что-то и уже слушаешь… А детки хотят его учить… Мои хотят.
Ведь что я могу сделать, если мои дети сами выбирают желто-голубые шарики. Кто-то при этом из прохожих улыбается. “Наших” всегда видно) От этого тепло.

– Тебе за детей не страшно?
– Страшно! Поэтому и решили переезжать. Хоть и люблю свой родной город. Но дети растут, задают вопросы, а я боюсь отвечать правильно. А неправильно отвечать не могу.
– Что ты имеешь в виду?
– Что они за флаги спрашивают “Мама, что это висит, это же не украинский флаг”. А что я могу ответить? Ответила, что “не обращай внимание, просто тряпка. А малая возьми и ляпни это на детской площадке. А там кругом одни выб…ки со своими “мамашками” и “папашками”, которые всей семьей в камуфляже стоят.
И вот тут самое страшное. Они своих детей  с рождения учат “отжимать”. Едет мой ребенок на самокате, подойдет такое дитя днр, отберет самокат, а мама на всю площадку скажет “ай, какой молодец, правильно сделал” и чмокнет своего гаденыша. Как тут не уехать…

Продолжение следует…

 

 

Часть 1 Прелести жизни прифронтового ПГТ.

Долго собирала себя в кучу, чтобы написать свои впечатления о поездке по ту сторону баррикад.
Долго думала, на каком языке писать. Пишу все таки по-русски, чтобы поняли мои так называемые «здравомыслящие р.».
———————————————————————————————
Остаётся минут десять до прибытия. Мне уже невтерпёж.
img_20161030_084729Стою возле окна, тереблю занавесочки «донецької залізниці”, вглядываюсь в знакомые до боли пейзажи за окном.
Донеччина… Моя милая родная Донеччина, села и посёлки которой знает теперь вся Украина наизусть.
Кто раньше, кроме нас, знал Дебальцево, Волноваху, Красногоровку или Краматорск.
Сейчас же эти названия стали известны каждому, кто следил за военными действиями в зоне АТО.
Поезд испустил протяжный стон.
Приехали.
“На першу колію прибув пасажирський поїзд сполученням Київ-Маріуполь. Нумерація вагонів починається з голови поїзда…”

И я уже стою наготове, чтобы выпрыгнуть на перрон.

– Кому до блокпоста?
– Перевозки до Новотроицкого!
– Перевезу через блокпост в Донецк!
– Девушка в Донецк перевезти вас могу!
– Кому до нулевого?

Война войной, а бизнес по расписанию. Это перевозчики горлопанят, предлагают свои услуги: они не растерялись, устроились быстро.

Нахожу в этой крикливой толпе родные глаза.
– Папа!!!!! Папочка!!!!!! Я приехала!!!!
Доня моя, бендерочка моя рідна! З поверненням!
– Пап ты что?, – озираюсь я.
– А что, тут мы ещё дома! Тут можно ещё всё говорить!!!!
Проходящие мимо нас солдаты улыбаются нам вслед.

– Ну все, идём! Ещё куча дел, а на блокпосте очереди. Ну, сама сейчас все увидишь.
И мы идём к машине, а я озираюсь по сторонам.

Пап, а че они там кричали? Мужики, про перевозки. Тут что уже система налаженная?
– Ой, шакалы чертовы. Стервятники. От них проходу нет. Стоят ни свет ни заря уже на нулевом.
– Где? Пап, я не знакома с вашим фронтовым жаргончиком, так что мне как для иностранцев, пожалуйста.
– На нулевом блокпосту. Есть нулевой наш, первый наш, серая зона, нулевой дыровский и первый дыровский.
Везде очереди, а перевозчики живут хорошо. Башляют и тут, и там, перевозят людей. Устроились в общем.

Идём через мост к нашей машине. Смотрю вниз – весь перрон усеян военными.
В принципе военные давно уже перестали быть чём-то особенным по всей Украине, но тут их особенно густо. Кто-то мужа встречает, кто на ротацию, кто к маме домой…
“Военных столько…”– бормочу я.
“Хлопцев? Так конечно! Это ж прифронтовой город, последний перед линией разграничения. Конечно их тут много.”

Садимся в машину и едем по городу.

img_20161030_094416Волноваха, обычный промышленный городок в Донецкой области, один из многих.
Стал знаменит одним из самых кровавых нападением боевиков в мае 2014 года.
В результате нападения было убито много людей как среди гражданских, так и военных.
7 июля после двухмесячного отсутствия над городской администрацией города гордо возвысился украинский прапор.

Волноваха также печально известна террактом 13 января 2015 года, когда террористы подорвали автобус с мирными жителями.
12 человек погибло, 16 – ранено.
На сегодняшний момент жителей Волновахи до сих пор трясёт от постоянных обстрелов на линии разграничения, но народ привыкает ко всему.
Город старается жить дальше, и лишь огромное количество военных, посеченные снарядами фасады домов, и где-то отдаленно раздающиеся звуки артиллерии напоминают, что за 20 км идут военные действия.

Доча, подумай хорошенько, что тебе нужно купить. В Донецке мы ничего не покупаем.
– Из принципа?
– Из принципа, из-за цены и из-за качества. Ты думаешь сепары едят русский продукт? Плюются они им, всем подавай украинское. Так что думай, чего твоя душа желает. Там я тебе ничего не куплю. Поэтому если будешь курить, трави себя лучше нашими сигаретами.
Продавщица за прилавком смеётся: “Шо, инструктаж проводите?” ” Та да, сами знаете, мы ж все тут берём.”

Прикупивши ряженку и кефирчик, мы едим в папино убежище, гараж, в котором они ночуют с друзьями на случай обстрелов на блокпостах.
Здесь у них и раскладушка, и кофе, и щетки зубные, и белье сменное. “Раньше спали на раскладушках, а сейчас холодно уже, в машинах спим, – проводит мне экскурсию папа.”
Потом он делает досмотр меня на предмет бендеровщины и отдает последние указания: “Приготовь паспорта, все ненужное спрячь и не волнуйся. Ты со мной, а я тебя в обиду не дам.”
“А я и не боюсь!”

Мы пакуем все нужное в машину и отправляемся в путь.

Подъезжаем к “нулевому” нашему, проезжаем мимо памятника жертв терракта.
– Пап, можно его сфотографировать? Это же новый памятник?
– Да, новый, подожди в машине, сейчас договорюсь.
На блокпосте папу все хлопцы знают, с гордостью отмечаю я. Hе выдерживаю и бегу вслед за папой:
“Привет ребята, можно мне кадр один сделать?”
“Давайте быстро и только памятник!”

Делаю фото, благодарю ребят, и мы едим дальше.

Подъезжаем к очереди на “первый” украинский.
“Ну тут часа на два очередь, повезло нам”, – говорит папуля.
img_20161030_112646 img_20161030_124153 img_20161030_124336

Выходим из машины. По всей трассе слева и справа знаки “Острожно мины”.
“Это красный крест поставил, буквально недавно. А до этого знаешь сколько тут людей на растяжках подрывалось. В туалет захочется – и баам, растяжечка. Они тут везде, и на нашей, и на их стороне. Поэтому в туалет только в кабинку ходи, в посадку – ни ногой. ”
Я с судорогой смотрю на целый выводок маленьких щенят, которым эти знаки до одного места.
“Почему же не стерилизуют собак? Жалко же”, – говорю я, скармливая все бутерброды щеночкам.
“Ой, да я бы людей простерилизовал по ту сторону, чтоб не размножались выродки.”

Я вздыхаю, глажу моих новых друзей и оглядываюсь на контингент очереди.
“Ни с кем не разговаривай, никому не доверяй. Тут каждый второй предатель, вначале едет с украинской ленточкой, а потом меняет на георгиевскую, и людей тут сливают просто капец. Он будет тебе на украинском языке кобзаря тут рассказывать, ты проникнешься, а потом он вперёд побежит и сдаст тебя сепараторам. И все, ищи потом по подвалам, собирай части тела.”

Особенное внимание в очереди завоевывают так называемые жены ополченцев или просто как их называют люди попроще «дыровские соски». Стоят себе, курят зубочистки, подстилки дешевые, которые считают что им принадлежит весь мир только потому что они спят с террористами. Хотя у всех этих сучек украинская прописка, украинский паспорт, украинские права, украинские свидетельства рождения детей, покупают они исключительно украинский товар, и в Киев они тоже не брезгуют ездить”.
Наконец-то подходит наша очередь на досмотр и паспортный контроль.
Папу и тут уже все знают; да и меня, похоже тоже. Хлопцы все как на подбор, ходят, в окно мне подмигивают, улыбаются.
В считанные секунды проходим паспортный контроль и досмотр и останавливаемся немного подальше от КПВВ.
Видала, как засматривались. Это ж они у меня все спрашивали, замужем ты или нет, – смеется папа.
Мимо нас проезжает автобус.
Это автобус, который ходит по серой зоне. От блокпоста до блокпоста, а вон там, видишь, перевозчики собираются. От блокпоста до Волновахи, 12 км, стоят 150 гривен. А если через оба блокпоста, то и все 400 могут запросить. Но это еще и от сезона зависит.
Все. А теперь, донечка, вспоминай, что я тебе говорил.”
Я грустно оглядываюсь вслед нашему блокпосту с красавцами-хлопцами.

Серая зона…
Странное ощущение в желудке.
Здесь действительно все серо. Дорожные знаки посечены осколками, еще чаще установлены знаки “Осторожно, мины”, здесь абсолютно нет связи, и даже собаки тут не бегают.
В серой зоне никто не несет за тебя ответственность. Она бесконтрольная. Если остановиться и прислушаться, то вдалеке можно услышать, как где-то стреляют.
img_20161030_135029
Медленно мы подъезжаем к “нулевому” дыровскому и становимся в очередь.
“Впереди всего-то 9 машин, сейчас быстро проскочим”.
Но не тут-то было. Проходит 2 часа, а с места мы сдвинулись метров на 3.
“Что-то не так. Может быть на “первом” большая очередь, и они тут не пропускают, – рассуждает папа.

Еще через полчаса мы наконец-то продвигаемся к началу очереди. На посте стоят два молокососа с лицами недоумков-ПТУ-шников, которые показательно вертят АК, поливая его какой-то жидкостью.
– Что происходит?
– Цирк! Устроили, б…тъ, опять театр. Я думал что-то случилось, обстрел ни дай Бог, или еще что-то, а это недоумки решили показать, что они тут главные. Они просто не хотят пропускать. Вот и все.”
– А когда же нас пропустят?
– А ты следи за рукой, когда эта паскуда соизволит ей махнуть, значит можем ехать.
– Это у них такой контроль?
– Ну да, показательные выступления.

Через некоторое время нас удостоили чести, махнули сепарской рученкой и пропустили ехать дальше.

img_20161030_144652
Мы отстояли еще пару часов на очередь к первому блокпосту и нас наконец-то пропустили на паспортный контроль.
Мой желудок содрогнулся от спазмов.

Такое ощущение, что я попала в сюрреалистический фильм ужаса. Картина дыровского блокпоста отличалась от нашего в корне. Везде висели всевозможные сепарские флаги: флаги ВДВ, новороссии, расеи, советского союза, недореспублики, портреты ленина, сталина, бюсты ленина и т.д.
У “вояк” не было ни общей формы, ни одинаковых нашивок, ни вообще пристойной одежды. Некоторые вообще стояли в шлепках и носках, а кто в калошах – зато при каждом заряженный АК.
Но больше всего меня поразили их лица.
Я вот много уродов в жизни видела, но чтоб таких, и в таком количестве, и с калашами.
У некоторых вояк не хватало зубов, как правило передних, практически у всех был отрешенный взгляд (тут мысли расходятся, папа говорит, что это от паленой водки, мои знакомые – что это от метамфетамина). Не знаю. И цвет лица… Хотя лицом это тоже сложно назвать, тем не менее его цвет напоминал мне раздавленную алычу, поеденную червями.
Когда дошла наша очередь, мы вышли из машины, и я отдала свой паспорт на проверку. Меня немного потрясывало. Возникший в окошке мужик воскликнул “Шо дражиш ты так, ребенок? Давай паспорт, садись в машину. Отец пусть ждет.”
Я не сопротивляюсь, быстро усаживаюсь. Папа закрывает меня изнутри, на всякий случай, шепнув тихо на ушко:  “Терпи, солнце, и молчи, пожалуйста, молчи”.
Как только папа отходит от машины, к ней подходит одна из этих тварей и стучит по лобовому стеклу “Э, атець, а чо ты её запер. Открой её.

У меня перед глазами промелькнули кадры из фильма “Парк Юркского периода”. Помните, когда дети сидели в машине, а динозавр щелкал по ту стороны машины зубами. Вот тут такая же ситуация.
Но вояку скоро позвали другие твари – прямо перед моими глазами в открытую всучались деньги – и тварь утратила ко мне интерес.

Пока папа стоял в очереди, увидел в другом направлении друга, В.: “Куда ты собрался, разворачивайся, с дочкой знакомить буду” – изъяснились мужчины жестами.

Прошло еще полчаса, и нам выдали наконец-то паспорта. Папа быстренько дал по газам и тронулся подальше от этого злачного места. Мне было уже совсем дурно.
– Все доча, справились, все прошли, очень даже быстро (6 часов – это быстро…угу), едем домой.
– Нет, пап, не домой. И меня накрывает.
В этот момент нас лихо обгоняет серая девятка. “В!!!!!! – кричит папа. В. выпрыгивает из машины и на все поле что есть силы орет “Слава Украине!” А я оглядываюсь оставшемуся позади блокпосту со слезами на глазах бросаюсь на плечи В. и отвечаю
“Героям Слава!”
“Ненавижу их … – и выплескиваю отборный поток брани…, чтоб хоть как-то полегчало.
Папа и В. наливают мне кофе, обнимают, и говорят “Все буде добре, прорвемося!”
И мы садимся по машинам. И едем в Донецк…

Продолжение следует…

Трохи плівкової Одеси | A bit of analog Odesa

Для мене шарм Одеси полягає в наступних речах:

  1. В одеських двориках

008891-r1-08-9

2. В старих забудовах з небезпечними балконами

008891-r1-13-14

3. В неймовірно затишних та іноді нестандартних одеських кафешках.
Особливої уваги заслуговує кафе “Молодість”, яка врубає ностальгію тільки своїми дверима.

008891-r1-11-12

008891-r1-06-7

008891-r1-12-13

4.  В несподіваності

008891-r1-10-11

5. Та звичайно в чорному-чорному морі…

008891-r1-09-10

Чарівні Чернівці або Ukrainian Hogwarts

If you want to see the real Hogwarts in the central Europe, you just need to visit Chernivtsi or Czernowitz or Cernăuți.
Here you will find one of the world’s most beautiful universities that was also declared a UNESCO World Heritage Site in 2011. This university was also chosen as one of the Seven Architectural Wonders of Ukraine in 2011.

So welcome to Ukraine!

Моя вишиваночка

Моя вишиваночка

Нарешті довишивала свою першу, але впевнена не останню вишиванку.


Вишивати мене навчила бабуся, яка народилась у Харківській області, але майже все життя прожила в Донецьку. Ще коли я була зовсім маленькою, вона подарувала мені п’яльці, якими я користуюсь до сих пір. Разом з бабусею ми вишивали різні декоративні картини, подушки чи прикраси. Потім бабуся померла; після ії смерті я знайшла в ії речах незакінчений традиційний рушник до весілля. Але не встигла довишивати його моя люба бабуся…
З того часу я кинула своє хоббі, тому що нитки та голка завжди нагадували мені про неї.
Минулого року, зайшовши до однієї крамниці в Івано-Франківську, я не витримала та накупила красних та червоних ниток для вишивання. Вирішила, що ходити в купленій вишиванці – це не те. Після більш ніж 8 років я знову повернулася до вишивки.
Для своєї сорочці обрала традиційні для моєї Донеччини червоно-чорні троянди та рослинні орнаменти. Довго та повільно йшла в мене робота, бо моє хаотичне сьогодення залишає для цього не так багато часу.
Останній стібок вже робила на валізах, бо поспішала приїхати на весілля до друзів вже в сорочці. Встигла!
Можливо, моя техніка ще не зовсім впевнена, але перша вишита власноруч сорочка завжди буде найціннішою для мене.
А позавчора я мала можливість насолоджуватися прекрасним документальним фільмом “Спадок Нації”, які привезли з України до Європи талановиті Леся Воронюк та Олександр Ткачук. Фільм дуже вразив мене. Надзвичайно інформативний, глибокий, драматичний. Сльози перемішувалися зі сміхом, адже фільм дуже емоційний. Стільки історій, стільки духовності, стільки куточків рідної землі. Навіть мій рідний край показали…
Велике дякую вам, і дуже рада, що мала честь познайомитися та поспілкуватися з вами особисто.

Як небезпечно бути волонтером…

Останнім часом моє ім’я та ім’я моїх колег та друзів дуже старанно намагаються скривдити певні люди. Тож цією розповіддю я вирішила оприлюднити свою хроніку подій.

Декілька місяців тому я раділа здійсненню однієї з моїх найдавніших мрій – виходу в світ нашого журналу Gel[:b]lau. Тоді я навіть уявити не могла, що нашою доброю справою спробують скористатися для якихось недобрих намірів…

Мене та мою команду намагались скривдити, паплюжити, налякати. Нам неодноразово погрожували.

Пролог – як все починалось або маленький ліричний відступ.

Усе почалося одного вечора в одній маленькій затишній квартирці у Штутгарт-Вест. Ми гралися з кроликами, які намагалися згристи нове видання мого улюбленого журналу Blau (Blau – відомий журнал про мистецтво). Думка про створення щось нового та незвичного не давала нам спокою.
–  Ой, Антоне, дивись, а чому ми вигадуємо якісь дивні назви. Все повинно бути просто.

 У цей час кролики з насолодою дожовували буковку «В» в моєму «кунстмагазині».

–   Назвемо часопис «Gelblau».
–  Тобто ти маєш на увазі швабське «Gel»?
– Я мала на увазі «жовто-блакитне», але так навіть краще. І давай тоді в логотипі двукрапки зробимо, як швабська пивоварня. Вони тією кампанією додадковим символом нашого міста стали.
–  Ти маєш на увазі…? І Антон швиденько почав стучати пальцями на своєму комп’ютері.
–   Ось, дивись.
–  Егеж! З крапочками і дужечками! Так. Файно як! Все геніально завжди просто! Мені дуже подобається!

Так і зробили… але як виявилося не все так було прозоро та щиро, як ми, наівні ідеалістичні волонтери,собі уявляли.

Факт 1. Інтелектуальна власніть назви та ії графічного оформлення належать мені та моєму колегові. Письмові докази існують. Інтелектуальну власніть не можна відібрати. Можна лише надати певні умови використання (згідно з UrhG, Bundesrepublik Deutschland).

Факт 2. Оскільки ми не мали певних фінансових ресурсів, щоб друкувати журнал, було вирішено робити нульовий пілотний випуск за допомогою спілки «U.i.S. e.V.» , бо проект – цілком волонтерський, тож відповідає діяльності неприбуткової організації. Голова спілки обіцяв виконувати завдання видавця та не втручатись в креативний процес створення журналу. Хоча потім усі обіцянки були неодноразово порушені.

Пілотний часопис вийшов в світ. Хоча було дуже багато сперечань стосовно матеріалу та порушених обіцянок. Усю Німеччину облетів, усю Країну, навіть до АТО потрапив. «Доня, я роздрукував твій віршик нашим хлопцям. Вони там вашій команді так дякували», –  пише мені татусь. «Дякую, тату, це така мотивація робити цю справу далі».

Замотивовані та горді ми відразу розпочали роботу над першим – офіційним – випуском часопису. Розпочали з чіткого розподілу обов’язків. Я та моя колега відповідаємо за наповнювання та редакцію. Голова спілки і далі виступає як видавець та займається лише фінансовими питаннями без всякого втручання в творчий процес.

Підготували редакційний план, знайшли нових авторів, зробили макет, написали самі багато чого. День і ніч горіла робота над часописом. Одні тільки комікси та усі малюнки нашої чарівниці-ілюстраторки скільки часу займали. Але потім, раптом все пійшло якось не так.

Дизайн та ілюстрації не сподобались голові, який не те щоб є професіоналом чи дизайнером, але просто вважає себе найголовнішою людиною всесвіту. Заплативши (!!!) гроші якомусь невідомому дизайнеру,про що ми дізналися абсолютно випадково, він відмовився брати нашу двухмісячну працю. Письмові докази цих стверджень існують. Це було дуже неетично, на наш погляд.

На наші прохання освітлити нам фінансовий бік справи він відмовився відповідати. Але ми все робили, робимо та будемо робити безкоштовно. Проект волонтерський, ми усі працюємо або вчимося, а у вільний час протягом трьох місяців працювали над нашим часописом.

Факт 3. Після перших суперечок в усієї команди окрім «ЕМ» зникає доступ до суспільного файлообмінника. Навіть зараз не розумію чому. Усі тексти всеодно були в нас, бо ми їх писали. Так само це стосується верстки, яка цілком зберігається на наших власних комп’ютерах. Але там були «робочі» переписки, суперечки, які, мабуть, могли якось недобре висвітлити голову. Наприклад, там були суперечки стосовно того, що я не маю права публікувати свої вірші (які були присвячени нашим солдатам) російською мовою.

Факт 4. Учасників проекта блокують у групі на фейсбуці «Ukrainer in Stuttgart», яка не має ніякого відношення ані до спілки, ані до часопису. Хоча саме ми створювали новий логотип («Кобила Дуся») для цїєї групи, хоча саме ми створили новий ребрендінг для спілки.  Гадаю, що фото з презетації навіть зараз там лежать. Там Ви побачите мене та інших членів команди часопису.
Користуючись моментом хочу нагадати, що я, як один із трьох дизайнерів того проекту офіційно не давала дозволу користуватися логотипом. Користування можливе лише за згодою усіх трьох дизайнерів. Мій колега, АВ, також свого дозволу на це не давав. Тож голова спілки не має ніякого права використовувати будь які наші розробки (згідно з UrhG, Bundesrepublik Deutschland): наприклад, банери у фейсбуці, візитівки, письмові бланки, картки членства тощо.

Факт 5. Учасника команди часопису «ДП» звільняють з посади адміністратора групи, щоб він більше не міг нас допустити туди. Тож ніякої можливості захистити себе там ми не маємо.

Факт 6. Голова спілки зникає. Він не відповідає ані на числені дзвінки команди, ані на повідомлення протягом майже двох тижнів. Людина зникла. Докази цих слів існують.

Факт 7. З’ясовується протилежна інформація від рекламодавців щодо оплати реклами.

Факт 8. Часопис як такий зареєструвати неможливо, бо існує закон про свободу слова та преси. Але можна зареєструвати свій логотип (марку), що ми і зробили, щоб захистити себе юридично.
Власники логотипу можуть самі вирішувати, хто буде видавати їх продукцію.

«Трохи» збентежені та засмучені ми все одно думаємо про наших читачів. Адже на наш часопис так чекають. Тож зав’язавши пояси та відмовившись від нових туфлят, ми вирішуємо надрукувати часопис за свої власні кошти, щоб встигнути до назначеного терміну. Часопис подається до друку.

Але коли друкувальні машини вже почали свою справу, несподівано з’являється голова спілки. З’являється, щоб нам погрожувати. Після марних спроб вирішити проблему професійним шляхом голова спілки починає полемічну кампанію в соціальній мережі, до якої в нас більше немає доступу.
Це ж легко писати в себе дома якісь там пости, коли забанив усіх своїх опонентів. Якщо ще не заблоковані люди намагались відстояти наші права, їх одразу або вдаляли або блокували.
Це ж легко писати неправду та кривдити волонтерів тихо в себе в берлозі, заховавшись від усіх. Це ж легко розповсюджувати неправду у фейсбуці (проте не мати мужності самовласно відстоювати свою позицію), взявши собі в підтримку людей абсолютно не причетних до ситуації.

Транспаренція та демократія в усій красі. Звичайно багато хто навіть не маючи уяву про правду зробив собі якісь там висновки.

Паралельно з цим випливають ще декілька цікавих фактів.

Факт 9. Коли я звернулась до адміністрацій найбільших українських громад Німеччини, мене повідомили, що членів та адміністраторів цих громад без причин також заблоковано в штутгартській групі фейсбука.

Факт 10. Виявилось, що подібні атаки на волонтерів трапляються у Штутгарті та його регіоні не в перший раз. Волонтерам забороняли збирати речі для України, ставити вистави, представляти Україну на культурних святах міста, зокрема на Stuttgarter Sommerfestival der Kulturen  та проводити культурні заходи. За усіма тими заборонами ми знову знаходимо одне й те саме ім’я.

Факт 11. За два дні до презентації часопису зникає перевізник, який обіцяв привезти нам журнал. Такий собі збіг.

Факт 12. В наших поштових скриньках ми знаходимо листи від адвоката з вимогою до КОЖНОГО, хто отримав листа, заплатити майже 500 євро адвокатові та підписати документ, згідно якому інтелектуальна власність на марку належить U. i. S. e. V., щоб уникнути штрафа у розмірі 5.500 €  з КОЖНОГО за КОЖЕН раз використовування марки Gel[:b]lau. Цікаве те, що члени цієї організації не знали абсолютно нічого – ані про часопис, ані про лист від адвоката до нас. Поза їх спинами зробили юридичні звинувачення та від їх імені розвели демагогію у фейсбуці.

Але з цією спілкою взагалі щось дивне (прошу не плутати групу у фейсбуці та зареєстровану спілку, які хоч і мають одне й те саме ім’я, проте нараховують різну кількість людей і мають різний юридичний статус).

Тут в мене виникає багато питань до спілки:

1.Чи бачили Ви, як проводились кошти за друк пілотного випуску по Вашому банківському рахунку?
2.Яким чином проводиться фінансова відповідальність та наскільки прозора Ваша фінансова політика?
3. Скільки зустрічей було проведено спілкою? Чи є протоколи тих зустрічей?
4. Чому в Вас немає в спілці демократії? Тому що згідно Вашому статуту голова спілки може робити все, що йому заманеться.

Як так – спілка звинувачує нас в крадіжці того, що ми самі зробили? А деякі члени спілки взагалі подали звинувачення самі на себе, бо мій колега є членом спілки, від якої він отримав лист-погрозу.

Ми навмисно не робили ніяких відповідних «кампаній» у соц. мережі, бо не вважаємо це етичним. Хто має до мене якісь запитання, я завжди відкрита до всіх.

Ліричні відступи на десерт

Пару слів у свій власний захист. Гадаю, що навіть цей блог підтверджує усю абсурдність таких звинувачень в мій адрес як «крадійка», «гопнік», «рейдер», «голодранець» «хоче нажитися» (???)  Хоча навіть не уявляю як можна нажитися на безкоштовному журналі, за який ми самі заплатили). Люди, які знають мене особисто, підтвердять за для чого, і за для кого я живу, і якими принципами керуюсь. Так, я з Донецька, але це не означає автоматично, що я «гопник».
Я – волонтер, який підтримував та продовжує підтримувати армію.
Я – творча людина, здатна до емоцій, особливо, якщо мова йде про інтелектуальну власність, про результати моєї праці та ії майбутнє. Усім нетворчим людям це, може, складно уявити. Будь-яка ідея – це мов дитина, яку плекаєш та будеш відстоювати до кінця. Так само і з часописом.
Я – рекламіст-маркетолог та графічний дизайнер за фахом, який створював цей часопис керуючись певними професійними знаннями.
Насамкінець, я – письменниця за хобі, тому багато текстів писала сама.

Дуже прикро, що навіть тут, за 2000 км від домівок ми знаходимо приклади, як особисті інтереси, чи то фінансові, чи то амбіційні намагаються зупинити волонтерські проекти та позбавити молодь можливостей розвитку та самореалізації, відібрати добру справу, яка мала та має мету прославляти культуру нашої країни.

Яку мету переслідує голова спілки я не знаю. Навіщо це все? Навіщо скандали, брехня, адвокати? Ми ж безкоштовно лише бажаємо робити щось корисне заради нашої культури.

Висновки робіть самі.

З повагою до усіх
Ксенія Ануфрієва a.k.a. Ксенія Фукс

П С Розширте цю інформацію усім, кому вважаєте за потрібне, усім, хто хоче прославляти та поширювати культуру України, усім, кому важлива правда.

Де взяти ліки проти вірусу сепаратизма?

Останнім часом мене не раз дорікали радикалізмом.  В моїх висловах, вчинках, ставленні до росіян і до всієї ситуації взагалі. Так, це правда, кажу це зі всією відповідальністю. Я довго намагалася бути об’єктивною, не переносити політику на людей, але в мене не вистачило терпіння. Урвався мій терпець. Бо практично усі росіяни – це неадеквати (власно в мене лишилося декілька знайомих, яких я дуже поважаю, але то майже усі творчі люди, які живуть за кордоном). Моя реакція на триколор та радикальна огида до усього, що пов’язано з росією, чи то спорт, чи то євробачення, чи то просто люди – дуже однозначна. В мене є на те лише 2 прості причини:

  1. Росія відібрала в мене рідну домівку.
  2.  Росія відібрала в мене найбільш близьких людей.

Вчорашня розмова з дідусем стала ще раз тому доказом, і я ніколи до цього не звикну, ніколи не поступлюся своїми принципами та ніколи не вибачу. Бо це якись жахливий сюреалізм зі мною в головній ролі, на яку я ніяк не претендувала.

МІЙ рідний дідусь, який все моє життя пишався мною, сказав, що глибоко розчарувався в мені, і що якби він міг, то повбивав би усіх українців (звісно, він вжив інше слово) власними руками. А на питання, так я ж теж українка, я, твоя онука, він лише промовив, що не хоче мене образити, але дав зрозуміти, що й мене теж. Передумовою тих жахливих слів було

1) я їду до своїх друзів на весілля в Західну Україну;

2) я випускаю україномовний журнал

3) я НЕ дивлюсь російське телебачення

4) я не поважаю Путіна.

Що зробила пропаганда з МОЇМ дідусем? Як так? Моєму розпачу нема кінця.  Дід тільки мріє про те, що Росія забере собі увесь Схід, він як молитву повторює “Господь хранит Россию” і вкланяється перед Путлером. Він викинув мій журнал, як брудне смиття.

– Зачем ты едешь на ту Бендеровщину?
– В Західну Україну, в Україну, тобто додому.
– Нет, на Бендеровщину.
– Ну тоді, хоч промовляй вже правильно, Бандера. Але я все одно їду додому. Я з України.
– Ты что совсем тупая? Разницу не понимаешь? Нет такой страны Украина. Есть Бендеровщина, в которой живут фашисты, которые раньше с немцами истребляли твоих прадедов, и есть Великая Россия, которую хранит Господь. Ты ж вроде по истории пятерки имела, а не знаешь ни хрена. Позор какой. Историю нужно знать. Ты – сплошное разочарование для моих седин.

Не я почала ту розмову, але усі мої спроби поговорити про футбол, кроликів, погоду, літо зводилися лише до одного – Я тупая внучка, которая обидела пожилого человека своей необразованностью, !!! гордыней, тупостью (я реально не пам’ятаю усіх образ, бо в мене сльози роздирали усю душу на шматки), a если я не смотрю русское телевидение, даже не имею права высказывать мысли, так как не имею информации, и Россию хранит ну просто все царство небесное.

Про щось інше поговорити просто неможливо.Я дуже довго звикала до того, що в мене більш немає брата, замість нього є сепаратистська мразь, яка теж хотіла би мене пристрелити. А тепер ще й дідусь? Якого я, звісно, поважаю, і ніколи не скажу того, що насправді думаю. До речі, брат, який ніде не вчиться, а лише рве траву як якись найманець у своєму ДНР, виявився “добрим та гарним онуком”. А я…

Тато сказав, що це вже не мій дідусь. А я не можу отак просто взяти і прийняти це. Дуже болісно.
Тож, гадаю, можна зрозуміти, чому я ненавиджу росіян і все, що пов’язано з цією тоталітарною країною.

Я зневажаю усіх тих, хто нехтував Перемогою нашої Джа, усіх тих, хто мислить подвійні стандартами та під трезубом моєї країни носить орла, усіх тих, хто ховає свою “паскудну російську” душу під демагогією потипу “я за мир”.  Не буде більше миру. Через вас!!! Бо ви ненажерлива проказа на карті світу. І якщо говорити про мою найбільшу мрію… Я мрію, щоб цю проказу знищила якась Велика Пожежа, і я буду робити усе, що від мене залежить, щоб цьому посприяти, чи то волонтерство, чи то поширення української культури та правильної інформації, чи то будь-яка підтримка однодумців.

На глибині зустрічаються всі
Так ніби в морі місця нема
І труться бортами, аж стогне земля
Від зависті, підлості й зла

Хтось не доплив, бо йому помогли
Набрати повні трюми води
Бо стати героями тої війни
Дуже хотіли вони

А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів
А від берега знову в море ідуть
Ті хто вірив і правду знати хотів…

Про Євробачення, Джамалу та ПЕРЕМОГУ!

Про Євробачення, Джамалу та ПЕРЕМОГУ!

ESC2016_-_Ukraine_Meet_&_Greet_21Ніколи ще Євробачення не було таким емоційним для мене. Може для когось це просто розважальний конкурс, але для українців Перемога Джамали – це більше, ніж просто “розвага”.

ЦЕ Перемога усієї Європи! Тому що ще декілька років тому організатори конкурса не пропустили пісню Грузії We don’t want to PUT IN, хоча суспільство заслуговувало на те, щоб звернути увагу на воєнну агресію расєї. А зараз Нас пропустили! А зараз нам дозволили перемогти! А зараз Джамала довела усім, що може ще є Надія.

Я дуже хвилювалася перед конкурсом. Навіть дивитись не хотіла, бо було би нестерпно боляче, якщо би перемогла страна-агресор. Расєї взагалі не місце на цьому конкурсі (це тільки моє суб’єктивне ставлення), де усіх призивають єднатися та толерантно ставитися до один одного. Чого тільки коштують відеосюжети телеканала росії (усім зацікавленим можна переглянути все на офіційній сторінці канала в youtube), де вони звертали увагу усіх на прапори веселки та пропаганду гомосексуалізму, а не на чудову організацію шоу. З цього прикладу питання – а чого ж ви тоді претесь у ту гейропу, та вбухуєте нереальні кошти в свій виступ (за офіційними даними на сторінці євробачення, номер расії був найдорожчий!!!!)

Я хвилювалася, бо була впевнена, що пісню Джамали не зрозуміють, що Україні не дадуть перемогти через воєнне становище, і ще через багато чого…

Але все вийшло в позитиновному сенсі несподівано! Сльози від радості на обличчі навіть зараз, коли згадую той момент – момент, коли стало вже зрозуміло, що ми перемогли!

Це дуже важливо для України! Джамала показала усім, що не всі байдужі до наших проблем, що ми непереможні та найкрутіші! Це підняло нереальну волну мотивації далі робити свою справу, вірити в те, що робиш. Це довело кримсько-татарському населенню, що вони не єдині, і що існують люди, яких торкає жахлива історія і, на жаль, сьогодення кримських татар.

Джамала – взагалі велика молодець! Такий вокал! Такий Спів! Така артистичність! Мурахи захоплюють усе моє тіло від кожного перегляду цього відео!

Ну і звичайно не було сюрпризом реакція расєї та рус.змі. Навіть програти не можуть з пошаною. В той час, коли УСІ міжнародні ЗМІ поздоровляли Джамалу та Україну з перемогою, дякували Швеції за прекрасну організацію та просто щиро раділи, в расєї клепали репортажи про всесвітню зраду, про передоплату усього Америкою, про несправедливість та іншу дурноту. Жах! А що, їм же нікого буде посилати до нас наступного року.

А наші міста тим часом вже розгортають змагання, хто буде приймати Євробачення :). Київ, Одеса, Львів чи Дніпро?! Я буду щаслива купити квіток у будь яке з цих чудових міст!

А ще я неймовірно пишаюся Джамалою, нашою Перемогою, моєю Країною та тим, що я – Українка!
Слава Нації! Смерть Ворогам!