Трохи плівкової Одеси | A bit of analog Odesa

Для мене шарм Одеси полягає в наступних речах:

  1. В одеських двориках

008891-r1-08-9

2. В старих забудовах з небезпечними балконами

008891-r1-13-14

3. В неймовірно затишних та іноді нестандартних одеських кафешках.
Особливої уваги заслуговує кафе “Молодість”, яка врубає ностальгію тільки своїми дверима.

008891-r1-11-12

008891-r1-06-7

008891-r1-12-13

4.  В несподіваності

008891-r1-10-11

5. Та звичайно в чорному-чорному морі…

008891-r1-09-10

ЗИМОВА ПОДОРОЖ ДО РІДНОЇ КРАЇНИ – ЧАСТИНА ДРУГА – ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ…

Київ зустрів мене суворими температурами та величезними кучугурами снігу, за яким я так скучила. А в аеропорті мене зустрів той, за ким я скучила набагато більше ніж за снігом. В аеропорті улюбленої столиці мене зустрів той, за ким я скучала все своє життя.

Я бреду по размокающей дороге,
Перемешивая прошлогодний снег
С чувством ностальгии и тревоги
О перепетиях прошлых лет.

Трепетно обняв тебя за плечи,
“Не грусти, родная”, – шепчешь мне, –
“Мы твои страдания излечим,
Всё забудется как в старом страшном сне”.

Загляну у рідні твої очі,
Часу на хвилинку скажем “Стій!”
“Я тебе так люблю, моя Доча!”
“Я тебе так само, Тату мій!”

І через все це, то було найкраще Різдво у моєму житті! Моє перше Різдво з моїм татусем!
Надзвичайно тепло було спостерігати усі ті дрібні звички татуся, і розуміти звідки в мене такі ж самі звички… такі ж самі думки… такі ж самі смаки…

І через все це, то було найтепліше Різдво у моєму житті, незважаючи на -20. Ми гуляли засніженими вуличками Подола, грілися кавою на Контрактовій, фотогруфувалися біля кожної ялиночки та милувалися нашим неповторним Києвом. То була маленька казка у Дитинство, яка запізнилася років так на 20. Але краще пізно, ніж ніколи.


А в останній день свого перебування у Києві я все ж таки вирішила піти на Майдан. До останнього чекала та пересилювала себе, бо знала, що буде боляче. Боляче і було. Символічно вигострювався на фоні білого снігу чорний-пречорний Дом Профсоюзів, як привід темряви; нестерпно дивилися на мене з-під засніжених плакатів очі загиблих Героїв; до болі в кожної клітиночки я проводила руками по портретам нашої славної Небесної Сотні. Я йшла вверх по Інститутській та згадувала, як під час свого навчання в Україні ми часто на канікулах мандрували ціми сходами, пили пиво та раділи літньому сонячку. Але тепер ніколи більше не будуть ці місця пов’язуватися з літом. Майдан та Алея пропахли кров’ю найкращів синів Країни на літа, тут живуть біль та сльози нашої Нації, тут назавжди залишаться жахливі відеоряди двухминулої давності. І навіть очі заплющувати не треба. Події початка 2014-го року тінню ходять тут за тобою, летають у повітрі та жалісно відгукуються в серці.

 

Зимова подорож до рідної Країни – Частина Перша – Все буде #Дніпро!

Минулий тиждень пролетів як один день. Немов заплющила очі на хвильку – відкрила, і вже ковтаю сніжинки по засніженому Києву, ще раз заплющила – і чую до болі сумні історії у військовому госпіталі файного міста на Дніпрі, заплющила очі знову – і ось я святкую Різдво з родиною в столиці. Сім днів як один… Багато спогадів, старі та нові друзі, улюблені місця, дуже холодні -20 та неймовірно теплі відчуття.
Тексту буде багато. І цього разу – українською, тому що так мені тепліше згадувати про все, що відбулося.

1. Все буде #Дніпро!
Як і планувала, відвідала військовий госпіталь, до котрого потрапляють поранені з АТО та допомогла необхідними ліками.
Тут треба зазначити, в якому жахливому стані цей госпіталь. Катастрафово не вистачає місць, хлопці розташовані прямо у коридорах, а в тих коридорах навіть стіни не пофарбовані. Волонтерів на все не вистачає, за фінансування взагалі мовчу. Один волонтер прибивав якісь плінтуси та ремонтував двері.

В мене було таке враження, що люди збирають той госпіталь як якись пазл: хто ліжко принесе, хто фарбу, хто стіни прошпаклює, а хто просто ковбаси та одяг.

Далі ще цікавіше. Зустрічаємося з сестрою-хазяйкою, яка ретельно прасувала хлопцям штани.
– Волонтери?
– Так. Хотіли запитатися, чого вам зараз не вистачає.
– Ой, як добре, що завітали. Шапок не вистачає. Зовсів. Таких простеньких самих. А ще зовсім немає прального порошку, сама мушу купувати. І якщо не складно, купіть будь ласка, туалетного паперу.

Ми, звичайно, швиденько пішли та придбали все необхідне. Але це просто неймовірно. Невже держава немає коштів навіть на туалетний папір та порошок для поранених???? Тобто на якісь там фестивалі рада виділила мільон гривень гос. бюджету, а на туалетний папір для тих, хто проливає кров – ні??? Не кажучи вже про одяг та їжу. Звичайно, ні… Бо той самий уряд, чи хтось там зверху приказував хлопцям здавати позиції, бо комусь то вигідно. Солдатам не платять зарплату, не дають звання, а інколи навіть відбирають, якщо ті не погоджуються зі зрадою нашого “щирого” уряду. І це не просто плітки, це те що розповідають поранені, які на жаль давно вже зрозуміли, шо нашому уряду вони не потрібні.
Але найбільше мене вразила недостатня психологічна підтримка та реабілітація солдатів. Військових психологів не вистачає. А тим часом війна руйнує особистості. Хлопці повертаються “на гражданку” і зустрічають прірву. Дружини їх покидають, родини руйнуються, герої не витримують… Суіцид та алкоголізм – страшні реалії “дембеля”.
“Всяке трапляється тут. Багато хлопців залишаються самотні, – розповідає сестра-хазяйка, – от наприклад привезли одного хлопця, високий, красивий, але дуже поранений. Думали не витягнем, адже занадто серьозна травма голови була. Дружина недовго думаючи покинула його. А ми після тяжкої боротьби все ж таки врятували йому життя та поставили на ноги. А він у перший день після виписки повісився дома…

…І капітанів я бачила, які з важкими травмами на колінaх годували своїх солдатів, ночі не спали, тільки б почути перші ознаки життя своіх братів після контузу”…

Ми обмінялися контактами з сестрою, міцно обійнялися та пообіцяли допомогати. А потім я швиденько побігла вниз, щоб приховати вже розриваючи усе в середині сльози…
Не можу я не приймати таке близько до серця. І зрозуміти не можу. Не можу і не хочу.

Гуляємо по Дніпру, по Алеї Небесної Сотні (так, у патріотичному Дніпрі є своя така Алея), і я крізь сльози радію жовто-блакитним кольорам, якими місто просто сяє – на дитячих майданчиках, в кожному авто, впродовж вулиць на оградках – адже саме заради ціх кольорів, а не заради злочинців у раді та кабміні, боряться та все ж таки вмирають найкращі сини моєї Країни…

Але були і радісні події.

Зустріч зі старим другом (дякую тобі, друже, за допомогу та тепло), ностальгічні прогулянки по казковому місту, в якому я не була вже більш 5ти років, найсмачніший глінтвейн (але я гадаю, смачним він був завдяки -20°C), Зоряні Війни солов’їною та несподівано але – Паб Махно у центрі міста (усім рекомендую чорну кавову наливку – дуже яскраві почуття 🙂 ).

Все буде Дніпро! Все буде Україна!

Чорно-біла плівка. Моя Країна. Ностальгія…

Про відпустку…

Повернула ся з України.
Чорно-біла плівка вже здана в друк, подарунки розпаковані, очі на мокрому місці.

Важко все ж таки для мене всі ці телепортації з одного світу в інший.
Ще кілька днів тому я гуляла нічними вуличками Львова, ще тиждень тому зустрічала світанки в ІФ, ще кілька хвилин тому я прослухала “Эхо тысячи вокзалов” в 13-й раз …
Ця поїздка була дійсно особливою і так само по-особливому вона залишиться в моєму серці.
Перший раз я повернулася на Батьківщину, щоб відпочивати та насолоджуватися життям, а не вирішувати якись проблеми.
І це мені вдалося … Навіть занадто … Так занадто, що перший робочий день я провела на кухні біля кавової машини. Але ніхто з начальству на мене не сердився – медовуха зробила свою справу 🙂
Старі та нові знайомі, файні хлопці та вродливі дівчата, випадковості та збіги, ностальгія за минулим, думки про майбутнє, повна шаленість сьогодня.
Давно ми не були у такому відчайдушному відриві.
Просто відірвалися від земного тяжіння, від соціальних ролей та умовностей, від серйозності та того чортового професіоналізму і полетіли до безхмарного неба української Галичини.
Ми летіли понад львівською бруківкою, понад франківською соткою, понад запашними кав’ярнями та чудовими кірхами.
Ми насолоджувалися рідною мовою, рідною їжою, рідними друзями та рідним повітрям.

Мені тебе так не вистачало, моя нещасна Країна…

Дякую, сестро, за цю фотку. Ти, як завжди, зловила мене у процесі фототерапії )))

Еще год, еще одна станция – Там Уже НЕТ МЕНЯ….

Когда событий очень много – сложно все документировать.
Сказать в одной логической цепочке – Приехала в Украину – насладилась общением с родными – вернулась назад – сдала первую немецкую сессию – почувствовала себя… дома…
Звонок на вокзале Штутгарта “Дочь, ты уже дома?” – “Да, пап, я уже дома” – объясняет все своей очевидностью.

Мне очень понравилось на Родине… именно из-за контрастности всего происходящего…
10 месяцев – это оказалось большим сроком…
Я уже ему не принадлежу… а он не принадлежит мне… Это уже не мой родной город…. Это я  – транзитный пассажир… гостья…
Ведь так переводится так мною любимое собственное имя… Оно целиком оправдывает свою владелицу…
Гостья… Чужестранка… Кто угодно, но только не человек с четко обозначенным “домом”…
Что было?
Лица, которые я не хотела видеть… Любимые, которые мне безумно дороги. Просто хотелось сосредоточится на самых близких…
Брат… которого у меня не было… Город, которого  у меня теперь нет…
Таким образом общение сосредоточилось на трех друзьях и родных и все……
И это намного больше, чем миллионы никому не нужных “ну и как там жизнь”.

Но вместе с тем мне еще никогда не было так тяжело уезжать…
Из-за его глаз… Впервые решившись провести свою сестру на вокзал… выжимавший улыбку сквозь огромные тяжелые уже недетские слезы…
Мне тоже без тебя плохо. Но это неописуемое чувство – хорошо,что мы наконец-то стали такими родными…
И сказать по правде – я тоже ревела – только уже в поезде…

И как всегда коробочка воспоминаний, в которую входят

  • таки удавшийся план с моей внезапной материализацией (и офигевшие родители, неверящие какого черта я делаю в Донецке),
  • ночные игры в покер старыми совесткими монетками,
  • наши танцы в старом любимом месте,
  • мамыны идеи по удочерению К. )))
  • удачные и неудачные походы в кино с К.
  • музыка в пузатой Хате Днепра и прибалдевшее лицо Д. при массажировании головы на акции
  • как всегда любимый Киев с его новшествами, а также квартире-музее, в которой меня любезно приютили. 

    За хлюпание по киевским лужам, а также за преприятнейшее времяпрепроведение в любимой столице мои благодарности  A.

Штуттгарт-Дортмунд-Киев-Донецк-……………………………………………

Я уже говорила?
Уже на этой неделе я буду дома))))))
Точнее в пятницу ближе к полуночи меня можно будет лицезреть в Борисполе)
Всю последующую субботу соответственно в Киеве и если все благополучно пройдет – утречком рано 14-го на донецком вокзале.
Только – тссссссссс. Мои родители об этом ничегошеньки не знают.
Кто продолжает многоточие? Донецк – Днепр – Харьков – правильно?
Кто еще хочет подготовится мне к экзамену? (А именно для этого нам дали три недели каникул)
Рассматриваю любые предложения)

истощена ностальгией

Я взяла билеты домой….
Никогда еще не была так истощена ностальгией… истощена до последней капли… до полнейшего опустошения…
Кто-то когда-то говорил мне о последней грани отчаяния – по-моему у настоящего отчаяния нет грани… оно безгранно и бесконечно….
Но все же через 2 месяца я буду дома… целых три недели…
Поэтому наконец могу поставить вопрос: “К кому когда приехать в гости?” Мне нужна будет экстренная реанимация домом)))
Вы даже не можете себе представить КАК я за всеми вами соскучилась…

Додому

Сумки-пакеты-упаковки-рапсечатки-книжки-подарки-коробки-прокуренная после вчерашнего одежда-новеханькая кантри-юбка-до-пят-чемоданы))))
Что это все значит???
Я опять еду домой!
На этот раз ставить жирную точку в моих отношениях с университетом (чтобы начать новые, но с тутошним))))
И по традиции вместо того, чтобы готовиться к последней сессии-защите-госам я шатаюсь все ночь на пролет по вечеринкам и трачу последние деньги на подарки, и получаю неймоверное удовольствие от этого!
А сейчас…
Евровидение – 2009!!!!!!! Наши бабы реально там зажигают!
Так что пошла поддерживать Светку с Настей!!!!

домой

Опять в ушах что-то бумбоксовское…
где там мой айнкауфзеттель – буду набивать рюкзак презентами…
набила…
теперь вопрос – как запихнуть в один маленький саквояжик 15 кг университетской макулатуры, занимающей неимоверно много пространства, и не-знаю-не-взвешивала-но-в-шкафчик-не-влезло вкуснятин и подарочков???
Ибо, таки да…
моя покореженная кризисом бедная страна, уже на этой неделе в аэропорту Борисполя будет кто-то очень громко кричать “Мамочка!”
и даже страшное слово “СЕССИЯ за 10 ДНЕЙ” не пугает (больше С.Т.Б. ох,бедный мой 4й курс – я вам сочувствовала как могла,теперь посочувствуете и мне,т.к. и мне предстоит встретиться в очной ставке с этим монстром.
Для подготовки я специально каждый день возвращалась домой через кладбище, просмотрела 3 фильма о вампирах и прочитала литературу по вампирской и оккультной тематике, колышек бы осиновый найти, да боюсь,не видать мне тогда диплома, как ушей своих ))) всего лишь 14 дней ….целых 14 дней…
да, я не узнаю себя….
но все же очень-очень тепло от этого

пы сы… нееее… может к ней с ожерельем чеснока заявиться…или наесться его,а потом тлумачить ей о всяких там коухижин и импликейшнс с пресаппозишнс…..
Боже, кто выдумал такое подобие человека (человеком ее назвать сложно)?

бугага-нашла картинку в темку – это еще с летнего запаса=)