Ми були рідними

Де ж ти брате? Ми були рідними…
Ра́зом дивилися фільми до ранку,
Ра́зом ховалися від злого вітчиму,
В морі одному купалися влітку,
Дихали нашим донецьким повітрям
Індустріальним і не прозорим,
Разом кричали „Шахтар – чемпіон!“,
Ти навіть більше, Її цінував,
Щиро за збірну її вболівав,
Брате, ми рідними були колись,
Потім прийшов чотирнадцятий рік,
Швидко змінилось все навкруги,
Місто шкварчало від танкових смуг,
Градів й нещадних, загарбницьких рук,
Море, в якому купалися влітку
Стало порожнім відлюдненим свідком
Диких подій, чуєш братику мій?
Наш стадіон замість гімну та „Го-о-о-л“
Чув гвалт снарядів та рев з похорон,
Там, де дивились ми фільми до ранку,
Вибило все – від дверей до фіранки,
В попелі фото, де ми – ще родина,
Нас розірвало не тільки в світлині:
В тебе в руках майорів триколор,
В мене у вухах грав гімн АТО,
В тебе з‘явилися інші слова,
Інша країна, інше буття,
Інші розмови, інші думки,
В мене – лише позивні й блокпости,
Теж нові друзі, і нові брати,
Ті, що не спали, по́ки спав ти,
Ті, що вмирали, по́ки жив ти,
Ті, що не мали того, що мав ти,
Ті, що вбивали, таких як ти…

Мрійливо й забарвлено
У фарби привабливі
Ми йшли понад містом,
Де кірхи хрестами
Кохалися з вітром,
Де жваво стихія
Жбурляє в повітря
Шматками великими
Й сильними
Сіль.
І чайки прожерливі,
Жирні й нахабні
Літали над хвилями,
Плакали крилами,
Чорними й білими,
„Тихо!“ – Кричали ми,
Бігли за птахами
Якось незграбними,
Якось
без мрій.

Мокрими кроками
Гінко потоками
З хворими скронями
Й трохи долонями
Чую твій спокій,
І цю волездатність
Не мати прекрасне,
Не бачити вчасно
Всю самість
мене,
І мою пуповину,
Що з‘єднує стрімко
Цей світ і той світ,
Мій власний Захід
Та, власно, мій Схід.
Мій денний простір
Та простір вночі,
Не бачиш ти!
Не чуєш ти!

Встреча со старым знакомым)

Vechnost_i_esche_odin_denВы  здесь  потому,  что  в этой части Вселенной время научилось останавливаться. Если вы поймете, что  Вечность исходит  от  Бога,  а время – от Сатаны, вам станет ясно, что в определенном месте есть “золотое сечение” Вечности  и  времени. Здесь время на мгновение замирает, чтобы получить благословение Вечности,   это  и  есть  ваш  “настоящий  момент”.  Вы,  люди, находитесь здесь, на Земле, потому, что в этой части  Вселенной время  останавливается и тем самым делает возможной вашу жизнь.

 

Но  существует  и  загрязненное  время,  которому  не   удается пересечься с Вечностью, и оно лишено благословения и остановки, лишено  вашего  настоящего  и  потому бесплодно, пусто. В такой части Вселенной не  может  выжить  никто.  После  того  как  вы преступно  изгадили Землю, заразили растения, воды и зверей, вы хотите  отправиться  дальше,  хотите  изгадить  и  звезды.

Мы прощаемся с вами. Мы пойдем за своей звездой, а не за вашей. Мы найдем  свою новую душу. И будем любить ее вечность. И еще один день. Прощайте, люди!

Милрад Павич “Вечность и один день” (Меню для театрального ужина)
Люблю я этого серба…
и себе я выбрала из меню третий пролог и третий десерт… кто читал, то знает…