***

Не затримуйте чергу, йдіть куди йшли,
З плакатами нових своїх святих.
Йдіть по кістках, йдіть по змерзлій навіки землі,
Ховайте своїх щурів, як ми ховали синів.
Хтось нещадно вбиває цвяхи,
Хтось, не соромлячись, їх подає,
Дехто не знає, навіщо їм взагалі
Ті закони людські,
Якщо на столі
що пити і жерти є.
Дехто плюнув на все і просто пішов собі далі,
Боронити від натовпу свої власні священні Граалі.
Тут вже як не крути, в кожного правда своя,
І комусь та правда отруює надто чесне життя.
А дехто просто втомився від безглуздя своїх братів,
Від байдужості й неможливості подолати своїх чортів,
Від нестерпного смороду в себе в дворі
Не втомилися лише ті, хто не звик самотужки йти.
В кожного з нас різні шляхи,
і свої власні скрижалі,
В свої я вірю до смерті.
І віритиму надалі.
29.04.2019 (с)

***

В незаповненому вагоні ми шукаємо вільні місця
біля вікон, щоб було зручно покласти порожній рюкзак,
зануритися в свою суть, відторгнутися від пасажирів,
налаштувати свої
непопсові
радіохвилі.

Інтровертне життя по вагонах,
ми жартуємо краще в чатах,
ми кохаємо навіть в мережі
в спеціальних онлайн альманахах.

Інтровертне суспільство вночі
засипає в сумнівних лінках
в безперервному передчутті
загубитися вкрай в вебсторінках,
що система зависне, що пароль ненадійний,
що ми більше не відчуватиме
як це просто нічого не діяти;
як це просто сидіти на підвіконні,
хто з цигаркою, хто проти паління,
І насолоджуватися,
Насолоджуватися,
Насолоджуватися
Звичайним
Людським
Хотінням.
05.04.2019 (c)

***

Досить патосу в білих віршах.
Хтось цінує завзятість, хтось – просто весну.
В перемерзлих з минулих років серцях
Тане крига. Ллється майбутнє.
Тут немає складних алюзій,
Бо сучасні поети – теж люди.
І виходять із дому сьогодні не в ніч,
Бо нарешті скінчився лютий.
І начхати сьогодні, власне, сьогодні
На те, що порепані скроні,
На те, що прокурений подих,
На те, що ще вранці хотілось здерти
Шпалери в останній кімнаті.
Начхати на це, начхати.
Головне, що на кухні вже вариться кава
Мені – з молоком, а тобі – трошки з цукром.
Головне, що в шухляді
Поряд з ключем –
Квиток зворотній присутній.

10.03.2019 (с)

Нерухомість

Нерухомість – це дуже холодно,
Як невизнаність б’є у скроні.
Неспроможність знайти долоні
під важкою грудневою ковдрою
ще не привід ламати руки.
Десь на вулиці ллє депресія,
Краще вдома відсидіти зиму
з рівнем спліна недопустимим
й тиском кислої антипоезії
Відшукати тих рук маршрути.
5.12.2018

П’ять років

П’ять років – це зовсім початок життя.
Перші кроки невпевнені, перші нестримані рухи.
Перші ліки, і не по-дитячому хибні страхи,
І стільки нових ворожих пекельних звуків.

Перші звички, які виростають у наші сліди.
Вперше вдарився боляче, вперше батько сказав „терпи“,
Вперше висловив те, що ще два роки тому
сказати не міг, –
Вперше мамі сказав „люблю“, вперше це повторив.

П’ять років – це фрагментарність сучасного забуття.
Це безліч тих, хто головного сказати не встиг.
П’ять років, власно, в мене,
власно, в нас з вами йде війна.
П’ять років вже йде, а скільки ще буде йти?

(с) 07/03/2019

Розтріскуєшся як папірус,
Транспарентний ламки́й альманах,
Проклятий зимовий вірус
Заховався в нейронних шляхах.

Ти не віриш, що буде легше
Світ – крихкий, і ми разом з ним.
Наші анорексичні плечі
Більшe не потребують рим.

Зачерпни нам надії в долоні
Грамів триста. І закам’яній!
Було надто замало любові
У минулому недожитті.

******
Разом зі снігом, сірим та стиглим
сповзають відтінки холодних годин.
В ранковому потягу справа та зліва
залишки ночі та пара небритих щетин.
В надто гарячій і надто дешевій каві
тане вологий світанок міста.
Ми приземлились зарано сьогодні,
а повертатимемся — запізно.

Скільки сьогодні 
буде облич
старих та нових?
Скільки буде занадто,
скільки не зупиниш
тих, що вже розпочато
в середині зими
преднервозних припадків,
поки ніч у пітьмі,
як безсовісна курва
вщент винищує сни
на його половині
порожній й пустій
розумієш розірвані
власні шматки.

Тане світанок в холодній каві.
Декілька хвиль на самотність
перед полинути з п‘ятками в справи
в ще один день-пустотність.
В пересічних залишках неба
я завзято існую без нього,
як відсутня від всіх амеба
Як святі, в котрих викрали Бога.
08.02.2019, (c)

Переклала свій старий віршик українською…
Дещо залишається незмінним…

Про Місто-Мрію

Маргінальні нетрі,
Біженець-бродяга,
Дежавю і знову
П’ємо під Рейхстагом.

Шум бетонних вулиць,
Відблиск кабінетів.
Знову повернулись,
Знову без білетів.

Стомлені артисти,
Струни на пероні,
Ще ковток міцного,
Й знову у вагоні.

Відео та фото,
Музика огниста,
Лазерні ворота,
Неосяжне місто.

Ти такий знайомий,
Так тебе замало,
Всіх твоїх синдромів,
Всіх твоїх вокзалів.

Мла тобі пасує,
Вітер дує в спину,
Розчиняю кроки
Ніччю по Берліну.
(c), 2019.

***

Потерпи, потерпи, кажеш ти.
Ще залишилось зовсім трохи,
Перейти на той бік дороги,
Де вже менш турбулентні часи;
Коли можна буде спокійно
цілувати один одного ноги,
що так довго і що так невпинно
по цій стоптаній мантрі йшли.
Потерпи, кажеш ти, потерпи.
Зовсім близько наші шляхи;
І тоді буде легше нести
все, що стільки років ти несеш за собою.
І якщо ти дозволиш, понесу замість тебе
Що завдáло тобі стільки болю,
Все, що вкрило тендітність твоїх почуттів
до нестями важкою смолою.
Потерпи моя мила, повторюєш ти.
Бездоріжжя скінчиться як сезонні дощі;
Промине одна вічність і трохи весни,
І тоді зав‘яжу твої коси крихкі
безперервною ниткою без вузликів.

Потерплю, відповість, вже давно це роблю.
Навіть вже не терплю, а просто живу,
Просто ходжу з хронічним безвір‘ям в душі,
І всі коси давно вже міцні й вольові,
І привчились вони без підтримки текти
по усім бездоріжжям цієї землі,
Де немає тебе, де окремо є ми;
І, можливо, тендітність своїх почуттів
заховала надійно від чорних вітрів,
Бо інакше не вистояти на самоті
в цьому найтурбулентнішому зі світів.
(c), 08.01.2019

Що ховають в собі вагони метро?

Що ховають в собі вагони метро?
Скільки нестерпної долі?
Скільки пісень? Скільки книжок?
Недочитаних сторінок,
Недописаних історій.

Що приховують зйомні квартири
У пошарпаних старих під‘їздах,
Ті, що пахнуть дешевим текстилем
Та холодним мінімалізмом,
Без двозначності й без фотографій,
В недоречних меблях в кімнатах
Скільки сохне скелетів у шафі,
Скільки капців та білих халатів?
Скільки тут підгоріло яєшень,
Скільки бу́ло таємних побачень?
Хто кого і за що не пробачив?
Хто зустрів кого й хто кого втратив?

Що ховають перони й вокзали,
Ті, що завжди відкриті й самотні,
І в яких найогидніша кава
З гострим присмаком безповороття?

Що ховаєш від себе сьогодні ти?
І твої надто втомлені очі,
І перше сиве волосся,
І цей знеможений погляд?
Про що кричить твоя втома?
Припини готувати мрії,
І краще подзвони тій,
Що чекає на зйомній квартирі,
Що чекала в метро й на вокзалі
І буде чекати далі,
А може і все життя,
Бо хто його знає…

Грудень, 2018 (c)